Тамплієри короля Данила

З тридцяти храмовникiв пiсля пiдходу пiдмоги вцiлiли лише Гiйом де Пардо i граф де Обер, а з чотирнадцяти iоаннiтiв лише шевалье Руерг. Характерною рисою мужнього воiна було сiпання правоi повiки. Як вiн сам пояснював тамплiерам, це тремтiння у нього – наслiдок невдалого турнiру у Неверi, коли вiн, ще не будучи рицарем ордену вершникiв госпiталя святого Іоанна Єрусалимського, бiльшу частину свого часу проводив у безглуздих змаганнях. Тодi, бiля Демiетти, мужнiсть шевалье врятувала iх. Що ж, вiйна закiнчилася, i колишнi союзники знову стали ворогами.

– Ви знаете, хто це був? – запитав абат Опiзо де Пардо.

Той лише кивнув головою.

– Хто? – допитувався настоятель.

– Цього, падре, вам знати не варто, – ухилився вiд прямоi вiдповiдi командор. – Повiрте, ми не хочемо розчаровувати вас.

– У чому? – не зрозумiв бенедиктинець.

– У твердостi християнськоi вiри.

Така вiдповiдь заiнтригувала Опiзо, але вiн зрозумiв, що дiзнатися щось у мовчазних тамплiерiв йому навряд чи вдасться. Натомiсть вiн сказав:

– Не розумiю вашоi тривоги, брате.

Невже так важливо переправитися до Реджо саме зараз? Це можна зробити i пiзнiше. Навiть завтра.

– Ми обмеженi часом, – пояснив де Пардо. – Зранку двадцять шостого лютого ви повиннi чекати прийому Святiйшого отця. Я не люблю наздоганяти згаяний час. З цих перегонiв нiчого доброго не вийде.

Тим часом Едуард Бомон задоволено крякнув i пiдкинув на долонi чималенький шкiряний мiшечок, у якому дзенькнули монети.

– Ось вони, сiр! Тридцять срiбнякiв продажного Юди!

– Та бачу, iх там бiльше, – вiдповiв командор.

 – Едуарде! Разом з Етьеном вiдправляйтеся i знайдiть судно. Лише до Реджо. На всю суму. Гадаю, що вона не залишить байдужим хоч якого судновласника.

Бомон разом з де Грiмором залишили коней зброеносцям i подалися до найближчого судна, яке, прив’язане до масивного стовпа, хиталося на хвилях.

– Геть з моiх очей! – гримнув Гiйом де Пардо на оторопiлого судновласника, який усвiдомив нарештi, що життя йому подарували, правда, одночасно забравши усi грошi.

– І постарайся бiльше на них не потрапляти. А то iншим разом я не буду таким поблажливим.

Власник, ще не вiрячи своiм вухам i боячись, що грiзнi тамплiери передумають, обернувся, щоб зникнути у першому ж провулку, але отримав копняка, гепнувся у брудний снiг, чим викликав дружний смiх зброеносцiв.

– Брате Гiйом! – озвався абат Опiзо. – Дозвольте вас запитати.

– Звичайно, падре! – з готовнiстю вiдповiв командор.