Тамплієри короля Данила

– Не вистачало ще, щоб проникнути у цю святу обитель, брати ii штурмом! – сказав вiн.

– Це Боже мiсце, на яке зiйшла благодать Господа нашого! – почувся з-за ворiт чийсь низький голос. – Негоже ревнителям вiри Христовоi грiшити думками про насилля.

Пiсля цих слiв загримiли засови, i хвiртка у брамi прочинилася. У проходi стояв лiтнiй монах могутньоi статури у поношенiй чорнiй сутанi, пiдперезанiй звичайною мотузкою. Незважаючи на зиму, на монаховi бiльше нiчого не було, не рахуючи шкiряних сандалiв, але вони не дуже зiгрiвали.

– Менi дивно, що ревнителi Христовоi вiри змушують монахiв переривати месу, – сказав вiн.

– Повiрте, за iнших обставин ми нiколи не вчинили б такого, – спробував виправдатись тамплiер. – У мене iз собою послання Святiйшого отця до абата Опiзо.

Почувши таке, монах знiтився, сховався за хвiрткою, чим здивував рицарiв, але одразу загримiв засов, i ворота вiдчинилися навстiж.

Тамплiери в’iхали на заснiжене подвiр’я монастиря.

– Де абат? – запитав де Пардо, спiшившись.

– Абат вiдправляе месу, – повiдомив монах. – Якщо вам не спiшно, почекайте ii закiнчення.

– Нам спiшно, але ми почекаемо, – вiдповiв командор.

– Тодi прошу пройти за мною у трапезну i там почекати настоятеля.

Рицарi залишили коней на зброеносцiв i попрямували за монахом всередину приземистоi будiвлi, що служила трапезною.

Сьогоднi, у перший день посту, тут було порожньо i порiвняно тепло.

– Прошу почекати тут, – сказав монах i показав на лави обабiч довгого столу.

Сказав i зник, залишивши рицарiв самих.

– Що ж, розмiщуйтесь, – махнув рукою де Пардо i першим сiв край столу.

Вiн звичним рухом зняв з голови кольчугу i подивився на рицарiв, яких з повним правом мiг називати своiми. Минуло три роки вiдтодi, як вiн прийняв командорство. Це сталося пiсля того, як пiд час штурму воiнами султана Муаззама Туран-шаха Мансурi у боротьбi за знамено наклав головою тодiшнiй командор Нуаро. Тодi вiн, двадцятисемирiчний рицар, коли, здавалося, перемога остаточно покинула iх, зумiв пiдняти чорно-бiле знамено ордену.

Побачивши, що «босеан» знову замаяв над полем бою, до нього потягнулися вцiлiлi тамплiери. Їх було десятеро. Вже пiзнiше, коли його, пораненого у плече сарацинською стрiлою, винесли на собi рицарi i вiдправили на лiкування в Акру, пiсля одужання Гiйом де Пардо знову з’явився перед капiтулом ордену i несподiвано для самого себе був призначений командором саме тих десяти рицарiв-монахiв, з якими бився тодi бiля Мансури.