Тамплієри короля Данила

Коли великi вхiднi дверi розчинилися навстiж, Папа Інокентiй IV побачив таке, що заставило його аж пiдвести з-за столу. До нього наближалися два великих магiстри ворогуючих орденiв. Лише тепер Папа помiтив, що вони дуже схожi – Рено де Вiш’е i Гiйом де Шатонеф. Здавалося, едине, що iх роз’еднувало, були рiзного кольору плащi.

Вони йшли гордо, чiтко карбуючи кроки плитками кабiнету. І тамплiер, i госпiтальер одночасно зупинилися i опустилися на колiно.

– Встаньте, моi вiрнi слуги! – озвався Інокентiй, оговтавшись вiд потрясiння.

 – Що заставило вас з’явитися тут одночасно?

Рено де Вiш’е поривався сказати першим, але вчасно спохватився. Новина, з якою вiн i магiстр iоаннiтiв прибули до Риму, не була приемною, та й новиною для понтифiка також не була. Крiм того, де Вiш’е не боявся, що Гiйом де Шатонеф спробуе сказати про тамплiерiв щось погане чи очорнити iх в присутностi самого Великого магiстра.

– Ваша Святосте! – почав вiн. – Хоч ми з братом Гiйомом де Шатонефом прибули з однаковою новиною, все ж брат добрався до Апостольського престолу першим, тому я поступаюся перед ним правом.

– Це благородно, – похвалив Папа. – Брате, я слухаю вас!

Гiйом де Шатонеф спочатку подивився на тамплiера, потiм перевiв погляд на понтифiка. Вiн вже зрозумiв, що Великий магiстр вибив з його рук найголовнiший козир.

– Ваша Святосте, – мовив вiн. – Ми з братом де Вiш’е принесли вам недобру новину. Християнському воiнству не вдалося вiдбити у сарацинiв Господнiй Гроб. Його величнiсть Людовик вважае, що подальше перебування на Святiй Землi недоречне.

Вiн вважае за доцiльне повернутися до Європи i одразу ж почати пiдготовку до нового походу. На цей раз Його величнiсть збере усiх найкращих рицарiв з усiеi Європи.

– Це добре, що у християнського короля залишилася надiя i бажання визволити Святе мiсто, – промовив Інокентiй. – Брате Рено, ви, гадаю, роздiляете впевненiсть брата Гiйома де Шатонефа?

– Так, Ваша Святосте, – вiдповiв де Вiш’е. – Побожностi Його Величностi Людовика може позаздрити будь-хто, за винятком Вашоi Святостi, звичайно.

Але якби у Його Величностi на додачу його побожностi була хоча б третина до бойового таланту – не потрiбно було б починати новий похiд.

– А може, Господь призначив Людовику бути святим i прославити Його у молитвах, а не на полi бою? – запитав Інокентiй. – Хiба ми, грiшнi, зможемо збагнути Його промисел? Ви мене нiчим не здивували. Про рiшення короля Людовика я знаю.