Тамплієри короля Данила

– Слава Всевишньому! – полегшено вiдказав Великий магiстр. – Ми сходимо на берег одразу ж.

– Так, мессiр!

От i закiнчуеться ця жахлива подорож. Але хоч магiстр i не любив подорожувати морем, все ж погоджувався, що iншого шляху добратися з Акки до Європи не було. Не сушею ж iхати! Через сплюндрований пiвстолiття тому Константинополь? І що з того, що тамплiери не брали участi у його захопленнi? Коли ненависть i ворожнеча переповнюють твое ество, i ти бачиш перед собою рицаря, найменше звертаеш увагу на те, який на ньому плащ – бiлий з червоним хрестом, червоний з бiлим чи бiлий з чорним.

На березi на Великого магiстра вже чекав невеликий загiн рицарiв на чолi з командором.

– Хто ви, брате? – запитав Рено де Вiш’е, сiдаючи на запропонованого йому вороного коня.

– Гiйом де Пардо, мессiр! – вiдповiв той.

– Ми з вами зустрiчалися?

– Саме так. Три роки тому в Мансурi.

– Нагадайте менi.

– Пiд час штурму мiста ви, ще будучи маршалом, отримали звiстку про смерть мессiра Гiйома де Сонника i, не бажаючи залишати тiло Великого магiстра, вiдправили до мiсця його загибелi мене.

– Згадав. – Рено де Вiш’е натягнув поводи коня, перевiрив його i, задоволений з того, що вiн слухаеться кожного поруху, зауважив: – Менi здавалося, що у вас було темнiше обличчя.

– Це була засмага, – пояснив Гiйом де Пардо. – Крiм того, у тому бою мене поранили. Хвороба висмоктала мою кров i сили.

– Ви хоробрий рицар, брате, i ревний християнин, – похвалив командора Великий магiстр.

– В iм’я Бога, мессiр!

– Поiхали!

– Дозвольте запитати, мессiр! – обережно звернувся де Пардо.

– Запитуйте.

– Куди нам iхати?

– У командорство. Не хочу предстати перед понтифiком у такому виглядi.

Де Пардо в знак покори схилив голову. Неначе чекаючи цього, рицарi вишикувалися в колону по двое, помiстивши прибулих всередину, i у такому порядку рушили вiд берегiв Тибру на пiвдень, де край дороги розмiстилося одне з командорств ордену. Враховуючи те, що крiм десяти рицарiв у бiлих плащах, з ними прибули стiльки ж зброеносцiв i п’ятеро сержантiв, загiн виявився могутньою бойовою одиницею.

Великий магiстр не вiдпустив вiд себе командора i наказав iхати поруч. Хоч стояла зима i снiг вкрив землю пухкою периною, Гiйом де Пардо пiд’iхав до мессiра з пiдвiтряноi сторони.

– Яка тут обстановка? – поцiкавився Магiстр. – Його святiсть уже в Римi?

– Ще в Римi, – уточнив командор, зробивши помiтний наголос на першому словi.

– Прошу пояснити.