Тамплієри короля Данила

Коли п’ятеро литвинiв у супроводi секретаря предстали перед Римським Папою, вiн сидiв на високому тронi у тiй же бiлiй сутанi, тiльки на шиi у нього висiла шерстяна широка стрiчка – палiй. Один ii кiнець опускався на груди, а iнший перекидався через плече на спину. На палii були нашитi декiлька хрестiв iз чорного сукна. Голову первосвященика покривала невисока бiла тiара iз бiлоi цупкоi тканини з подвiйною золотою дiадемою.

Прибулi зупинилися перед людиною, яку вважали намiсником святого Петра десятки мiльйонiв вiрян Європи.

А взагалi це була вже лiтня людина, стомлена життям i вiдповiдальнiстю за покладену на неi мiсiю. Вони бачили, що тiара була заважкою для нього – i в буквальному розумiннi, i в переносному.

Сам же Папа вiдкинувся на спинку трону i в свою чергу також розглядав прибулих. Усi вони були лiтнi люди, за винятком молодого хлопця, юнака, що стояв крайнiм злiва. Хоч головним серед тiеi п’ятiрки був сорокарiчний здоровань посерединi, чiпке око Інокентiя помiтило, що юнак тримаеться зовсiм не так, як повинен пiдлеглий поводитися у подiбних ситуацiях.

– Я поiнформований про мету вашого посольства, – повiдомив Папа.

Наперед вийшов старший, уклонив шанобливо голову i пристойною латиною сказав:

– Ми прибули з посланням нашого короля Мiндовга, великого князя Литовського.

Вiн запнувся, щось згадуючи, але кардинал Контi прийшов йому на допомогу.

– Ваша Святiсть, – пiдказав вiн.

– Ваша Святiсть, – повторив литвин.

– Можу я дiзнатися, як вас звати i якою була ваша дорога?

– Так, Ваша Святiсть, – похилив голову старший.

 – Мене звати Девмонд. Король Мiндовг доручив менi очолити це посольство. Зi мною прибули поважнi мужi Литви Вiкiнтас, Вольмар i Волквiн.

– А хто ваш п’ятий попутник? – поцiкавився Папа.

Не чекаючи, коли його представлять, молодий чоловiк вийшов наперед.

– Воiшелк, син короля Мiндовга, – гордо вiдповiв вiн.

Вiд здивування брови у епископа пiдскочили вгору.

– Мiй король покладае на цю мiсiю великi сподiвання, отож послав свого старшого сина у таку небезпечну подорож, – сказав Девмонд.

– Я цiную це. Хiба ваша подорож була небезпечною?

– Будь-яка дорога е небезпечною. Тим бiльше – така далека. Землi ще не оговталися вiд нашестя орд Батия, i дуже часто на колись населених мiсцях можна зустрiти лише голодних вовкiв i розбiйникiв. На жаль, один з нас загинув у волоськiй землi.

– Нехай Господь прийме його душу! – пiднiс очi до стелi Інокентiй.