Мисливські усмішки (збірник)

«Зенiтку» написано пiд час Великоi Вiтчизняноi вiйни.

Менi хотiлося в тi тяжкi, грiзнi часи написати щось дуже веселе, таке, щоб i моя робота спричинилася до того, щоб люди i на фронтi, i в тилу таки по-справжньому засмiялися, та не засмiялися, а просто-таки зареготалися.

Одночасно, щоб моя гумореска вiдiгравала й певну, сказать би, мобiлiзацiйну, пiдбадьорювальну роль.

Героями «Зенiтки» я вибрав двох дiдiв: дiда Свирида та його кума.

Чому я вибрав дiдiв?

Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтiвку, то бодай вила.

Чому я навiв приклад вiйни дiда Свирида з його бабою Лукеркою? Це – смiшно, але в мене була ще й та думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, своею технiкою, своею вiйськовою наукою, – хоч якi ви дуже такi муштрованi, дуже такi сильнi, дуже такi на вiйськовiй справi практикованi, – нашi дiди битимуть вас, маючи в руках не вдосконаленi зенiтки, а звичайнiсiнькi вила-трiйчата.

Дiдiв, що попадали з кислицi, я прозвав льотчиками.

Такi контрасти: зенiтка й вила, цiла вiйськова муштра з одного боку i баба Лукерка з другого, таран i спiдниця i т. д. Та ще коли старi дiди по-своему вживають у розмовах вiйськових термiнiв (а хiба не поприщеплювалися такi термiни до нашоi мови за час вiйни?!) – от i вийшло, кажуть, дуже смiшно.

«Зенiтку» свою я вигадав. Живого дiда Свирида, того, що дiе в «Зенiтцi», на свiтi не було. Але я певний, що подiбнi дiди були, бо якби iх не було, я б погрiшив проти художньоi правди, i читач обов’язково десь, колись, – не тепер, так у четвер, – запротестував би… Читача – не обдуриш! За десять рокiв життя «Зенiтки» я протесту жодного не чув.

Я розповiв про те, чому я написав «Зенiтку».

Як я ii написав?

Це вже справа складнiша. Із «Зенiткою» я «мучився» довгенько. Було багато сумнiвiв, чимало побоювань! А чи не образяться нашi солдати, нашi офiцери, що я iхню титанiчну, героiчну, смертельну на вiйнi боротьбу порiвнюю з «вiйною» дiда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазi фашистську армiю, а раптом комусь спаде на думку, що я, – аж подумати страшно! – недооцiнюю труднощiв боротьби.