Адеман. Орбітальне фентезі

 – Але не маю жодних сумнiвiв, щоб тобi не вiрити – у схiдному крилi на карнiзах свiтлякiв можна загрiбати жменями.

Чуйка хранителя не пiдвела: крiзь вiдчинене вiкно за густою решiткою причаiлася зерниста нiч. Незвична тиша видала столичних гостей. Гелена була мало стурбована тим, що ii таемниця – вже не таемниця. Так далеко старий не мiг бачити. Маючи чималий досвiд спiлкування з людьми, вона навчилася не лише контролювати природнi рефлекси, що дiсталися у спадок вiд диких родичiв, але й симулювати потрiбнi, коли цього вимагали обставини.

– Людськi дiти – частково нiчнi iстоти. Так що тримайся, татку.

Вона заворожено спостерiгала за героiчними спробами маленькоi Еви перелiзти високий пiдмурок, який сама, зазвичай, перестрибувала. Батько невдоволено хмурився, а Бiлолика самовтiшно щурила хризолiтовi своi кристали.

– Тат.., Гель.. У мене сiтачки в кiмнатi, – i як доказ, розiмкнула крихiтну жменю.

– Правильно казати – «свiтлячки», – Лагос подумав, що нелегко iй далась ота перешкода, коли одна рука зайнята скарбами.

Широко розплющенi наiвнi сонця поклала край словесним прирiканням. Нi сердитись, нi пафосно сперечатись нiкому не хотiлось. І правду цю нiхто не спростовував – крихiтка мала владу над ними.

– Там гуси-лебедi… на деревi на мене дивились.

Лагос обмiнявся поглядом iз великою кiшкою:

– Не бiйся, серденько, – поправив розтрiпанi гладенькi русявi кучерi, – ти ж знаеш, вони дiтей стережуть вiд чорних каптурникiв.

– Агель! – Ева рвучко вивернулась iз таткових обiймiв, щоб зануритись у м’якi хвилi хутра. – Ти недоказала казку про синi гуси…

Гелена вiртуозно позiхнула бiля нiг Лагоса, пхикнула, нiби обтяжена лiнню, пiднялась, закинула пiдборiддя, запрошуючи до гри. Подвiйним стрибком перетнула кiмнату i зникла у темних сплетiннях коридорних лабiринтiв. Мала блискавкою метнулась за нею. Пiсля змагань iз пiдмурком, бойовий дитячий клич розбудив сонне життя у цiлому будинку.

За вiконною решiткою шелестiла крилами тепла лiтня нiч, своею присутнiстю розрiзала час на до i пiсля.

Нiч гартуе, а день вибирае

Історiя любить повторюватись у приспiвах. Ступивши на ту саму стежку вдруге i розпiзнати ii у нових сезонних декорацiях – дар рiдкiсного спостереження.

Довкола нових пенькiв постарiлого лiсу блукають тi, хто сильно скучив за домом. Хочеться, аби все залишилось на своiх мiсцях. А порядок рветься до хаосу.