Адеман. Орбітальне фентезі

Поруч примостилася репана попiльничка-цукерниця iз горсткою спалених ущент сiрникiв, а я переключив увагу.. Нi, просто вимкнув. Слово з тексту лиш застряло в головi. Щось знайоме.., як холодне гiрке паливо для протравленого нутра.

Так, ранiше я уявляв тее людським iменем i причиною свого ув’язнення у круглому кабiнетi. Кiмнатi без дверей. Ще були вiкна, або ж замаскованi пiд них монiтори, броньованi чимось таким пластичним, як мильна бульбашка, але мiцнiшим за всякий кевлар. Я випробував на мiцнiсть усi крiсла. Усi спроби вирватись безглуздi.

Я бився, та жодних збиткiв не донiс до рiвня хаосу. Живi зi мною не спiлкуються, тому нiкому вiдповiдати.

У 49 (тепер я не зовсiм певен стосовно свого вiку) багато чого встиг пiдiбрати, досягти i… загубити у тому мiсцi, де дорога роздвоюеться. Нiколи не думав, що буду це комусь розповiдати вiд самого початку. Спершу довго вагався, однак без вступу наступнi, описанi мною, подii можуть видатись не зрозумiлими, тому вирiшив повернутись на перехрестя. Хтось iнший на моему мiсцi так не вчинив би, бо розповiдати про своi грiхи – честь сумнiвна.

Втiшае мене думка, що нiкому мене судити i нiкому виправдати, бо Суду у цьому вимiрi не мае.

Лiтери кривляться, бо я всмiхаюся. Я пiдозрюю, що ближче до кiнця цього рукопису, менi знайдеться.. замiна.

Із недавнього часу багато що змiнилося. З якого часу? Із того самого, коли я подумав, що поцiлив на роздорiжжi.. крутиголовку. Не плямистого сiрого птаха – п’ятирiчну доньку. Той випадок, що зветься нещасним i звiльняе тебе вiд суспiльноi вiдповiдальностi, а на дiлi садовить у найглибшу яму.

Із кiстками..

Виповзти iз неi самому несила, тому що борсатись на ii днi легше, нiж обдирати кiстяшками пальцiв навiснi стiни. Мужнiсть програла двобiй iз сумлiнням, а я уперше вiдчув присутнiсть невидимого лялькаря. Вiн усе спланував, зробивши кожен мiй крок схожим на сiпання марiонетки у петлi. Змагатися iз ним – що воювати iз власним божевiллям. Я спав, iв, ходив на роботу – виконував простi i складнi рухи по iнерцii, без осмислення, мов сновида.

Я втратив цiкавiсть до свiту, та скоро свiт став мене iгнорувати i згорнувся до розмiру вузенького скляного горла. Все стало неважливим, непотрiбним, незначним.

Я мiг би сам поставити собi дiагноз, якби залишався самим собою. Вiд колишнього мене нiчого не зосталося – втративши майбутне, я поволi прощався iз тим, що мало стати минулим. Юлька пiшла – зiбрала малу свою валiзу для вiдряджень, тихо прикрила дверi, i бiльше ми не бачились.