Адеман. Орбітальне фентезі

Як ослаблюються канатнi мости над головою i починае знову кришитися нитками небосхил, забута мить спалахуе i освiтлюе на мить мою темну печеру.

Беруся з фiналу, щоб встигнути до початку вiдлiку. На той самий край зародження давнього протистояння. Пiдозрюю, цей лист зiтлiе задовго до того, як зiрвуть iз нього восковий вiдтиск.

Колись пiзнiше я подумаю, що робитиму це для звiльнення, але тут, сидячи пiд склепiнням iз мотузяних петель, де фiнiшуе старт i торочиться нитками пам’ять, знаю: тюремнi мури не обмежуються стiнами.

Вихiд – не там, де маячить свiтло чи прощупуеться подвiйне дно. Визволення на вивернутому боцi сот спогадiв. Коли спаде останнiй вузол, i я пригадаю те, що знав до початку себе, доведеться перейти на iнший, безжальний бiк цензури.

Печерник-упорядник помiтить тiнi проти лiтер, вистелить зi своiх пiдозр нiшу в стiнi, черкне «пташку» бiля iменi i.. замуруе. Згадки про стару обiцянку обпiкають надкушеною правдою: сонця народжуються парами.

Це гра, у якiй вiдсутнi овацii i переможцi.

Сенс якоi в тому, щоб нiколи не спинятись. Де нема списку iз правилами, бо важлива невпиннiсть. А Пустеля – ii вiсь.»

* * *

«Одноi зухвалоi зоряноi доби засвiтиться багряний карлик. Вiку його нiхто не пам’ятатиме, бо тьмяних не помiчають. У тiнi сяючого брата, довгожитель не викаже млявоi присутностi. Розумiючи призначення сонць, своеi причетностi не пригадае. Нудьгуючи, довго дивитиметься, як буянить i вигинаеться зiрваний повзунок пiсочного життя. Абсурдно будити Пустелю, закидаючи ii жменями мiсячного гравiю.

Земнi кривди – не новi, та й перемоги – тлiннi. Просвiтлення, мов м’ячики бiльярднi, – колись закочуються. Кожна ява булькне каменем, залишивши хвилi. Читати цi кола на водi – не найнуднiше у свiтi дiло, коли зайнятись особливо нiчим.

Усе нове, що написане, i старе.. знайденi задовго до початку. Немае змiсту в iсторii та ii повчаннях для того, хто застряг на узбiччi, звiвши скам’янiлий погляд до свiтла, що бiльше не грiе. І нема бiльшоi надii, нiж та, що одвiчно штовхае пiрнати у заграву незмiнно нових свiтанкiв.

Нинiшнiй день буде iншим. Не схожим на вчора i завтра.

Ранок повториться ковтком води, але iз новим смаком. Вже iнша хвиля сильнiше притягнеться зграйкою мiсяцiв, i, не перестаючи бути просто водою, почне убивати, щоб потому творити нинiшнiй рельеф i дарувати територii новим видам. У всiх своiх загрозливих змiнах вона – лиш крапля, крихта льоду, що прагне стати кипучим океаном життя.

Іскра волiе творити.