Адеман. Орбітальне фентезі

Вони вважають, що технiчнi розумнi штуки зможуть iх захистити. Вiд себе.. нiщо не захистить. Вiд жадiбностi людськоi не винайшли лiкiв. Гелена служить не людинi – Лагос щось пiдозрюе. Це Пустеля натягла iй повiдок, змусивши носити маску тригорового ордену. Не за горами – за хвилею час ii звiльнення. І вона визволиться, поселиться у якомусь покинутому будинку на сухому горищi, що пахне гризунами, а неподалiк десь гратимуться дiтлахи…. Їi дiтлахи. Вона iх навчить, вони виростуть i покинуть ii, щоб витоптувати власнi болотянi стежки, якi нiколи не пересiчуться iз людськими.

І Знайдення, i Втрачений свiт повняться ряженими клоунами в масках, якi дурять iнших на потiху лялькарям iз закулiсся. Вона – один iз них. «Правда про тебе дае менi надiю…» – що старий мiг знати, якщо сам такий же..

Гелена перевела погляд на зморену сном дiвчину. На свiтанку ii чекатимуть перевiзники. Можливо, тiльки один… Там, у верхнiй смузi, щось трапилось. І це щось прискорить хiд подiй.

У той час, коли бiлокiт осмислював власну унiкальнiсть, молочний iмлистий порох поволi роздмухувалась i пiднiмався у нiчне небо.

Необiзнаний вирiшив би, що назрiвае буря, спостерiгаючи, як згущуються пiд зорями хмари i сповнюеться лютi вiтер..

Крiзь мряку око хижака вловило ознаки наближення не вiтру. Над землею групувалися вiддаленi зорянi скупчення, набираючи форму чи то птаха, чи то ящура. Іронiчна усмiшка повзла по котячiй пащi i обiрвалася, коли в густiй кронi струснулась тиша.

Хмара свiтлякiв пилом осипалась у тiй частинi епiфiтового гнiзда, де спала Ева, позолотивши iй коси.

– Тихi-i-ше, – протяжно по-змiiному прошипiла Бiлогрива.

Той, до кого вона зверталася, продовжував розхитувати гiлляку прямiсiнько над обличчям дiвчини i видавати звуки, що неприемно врiзалися у слух, наче заточували лезо на каменi. Прибульця маскували кошлатi повзучi стебла лiан, густа деревна крона i темрява. Судячи з того, як тремтiла пiд ним опора, розмiри цiеi iстоти переважали котячi.

Пiсля черговоi хвилi iскристого пилу освiтлена темрява оголила масивнi кiгтистi лапи, що гнучко обiймали обiдраний шмат кори. Доки свiтляки наповнювали стривожену тишу золотистим дзвоном, Гелена вирiшила не мовчати.

– Втягуй кiгтi нарештi! – в ii голосi наростало напруження. – Аскет не оцiнить твоiх зусиль, Синiй.

– І тобi доброi ночi, любко темряви, – а голос лiтуна звучав, як шелест вiтру.

– Не час для церемонiй i не мiсце.