Симфонія почуттів

Лiс зiгрiвав ii своею ласкою, огортав спокоем, захищав мовчазною могутнiстю, повертав до життя.

Працюючи сiльською вчителькою, щомiсяця вiдкладала iз зарплатнi частину грошей на подарунки самотнiм перестарiлим та дiтям-сиротам, якi таемно передавала за вiдповiдну винагороду сiльським листоношею. Попрощавшись iз школою, вiдчула свою безпомiчнiсть i затужила душею.

Рятував церковний дзвiн. Сповiщаючи про Богослужiння, пiдносив дух до Господнiх висот, вкладав у руки цiпок i кликав до храму. Там вона знаходила тепло земне i Боже, заспокоення та надiю, забувала про бiль у серцi та суглобах i чорну безодню нiчних вiкон.

Блуд

– Ну то що, з чим пiшли, з тим прийшли? – тихо запитав старий паламар, пiдходячи до гурту людей, що зiбралися бiля церкви.

– Та Бог його святий знае, куди мiг подiтися чоловiк. Нiби у воду канув! Обiйшлись-мо лiси в радiусi сiм кiлометрiв вiд села, вже дев’ятий день шукаемо. Не минаемо нi рову, нi потоку – гукаемо, кличемо, та ба…

Сьогоднi свято Успення пресвятоi Богородицi, але люди на те не зважаючи, розiйшлися по лiсах.

– Якби з’iли, то хоч який-небудь знак би лишили. Був одягнений, взутий. Не з’iли ж разом з черевиками, – обiзвався Дмитро Загородний, витираючи розпашiле лице.

Вечорiло… Людей збиралося все бiльше i бiльше.

– Бог його знае, що дiяти? Хоча нас i багато ходить на пошуки, але пiд кожний кущик не заглянеш.

– От би вертолiт найняти! – несмiливо обiзвався якийсь хлопчина.

– Що там з вертольота побачиш? Галуззя посплiталося, гiлля таке буйне, що в лiсi аж темно, а ожинники якi. Та вони грошей на хлiб на мають, не те, що на вертолiт.

– Мабуть, смерть настигла Василя в лiсi, стiльки днiв i ночей без iжi.

– Мо’, яблука якi знайшов або грушi.

– Ночi вже по-осiнньому холоднi, а вiн хворобливий.

– Дивно, що таке трапилось, бо вiн тi лiси вздовж i впоперек сходив, вiн кожну стежину в лiсi знав, як у своему саду.

– Блуд вчепився чоловiка, а блуд – то диявол, сатана. Вiн доти водитиме людину, поки та не знесилиться i не впаде без тями. Мiй Степан минулого року заблукав у зворi, то ходив двi доби, кiлька разiв приходив на одне i те саме мiсце, а вийти не змiг, – обiзвалась Грибова Михайлина. – Коли пастухи зустрiли його, то вiн вже говорити не мiг, нiкого не впiзнавав.

– Людоньки коханi, сусiдоньки i родино, зiйдiться ще завтра. Може Бог допоможе знайти тата.