Симфонія почуттів

Швидко пiшла назустрiч, панiчно боячись знову загубити Василя. З жахом усвiдомила, що люди завернули в другий бiк, бо голоси почали вiддалятись. Кароля замахала руками, нiби хтось мiг ii побачити, але нiма тиша знову огорнула бiр.

– А-а-а! – раптом голосно закричала Кароля i злякалася свого голосу.

– Боже, що зi мною таке? Невже до мене повернувся голос?

– Сюди-и-и! Вiн ту-у-т! – рознеслося лiсом.

Через кiлька хвилин Василя обступили сусiди

– Дякувати Господовi живий. Диво, справжне диво, – розводили руками.

– Ми всi лiси обiйшли, а вiн лежить собi пiд березою, зовсiм недалеко вiд села.

– Мiсце зачароване, – пошепки промовила стара Воронячка. – Тут сталося диво на всi вiки – нiма заговорила.

А Кароля була вже далеко. Надривалося-борсалось у грудях серце…

– Слава Богу, що живий, – шепотiла пересохлими вустами.

Стежина в лiсi

Мабуть, кожен, хто зустрiчався з Яною Ковальською, намагався зазирнути iй в очi. Що в них? Жорстокiсть, страх, бiль, каяття чи щось iнше? Але Яна так рiдко виходила мiж люди, що ii обличчя, а тим паче очей, не вдавалося майже нiкому розгледiти.

Жила в лiсi, у просторому, прикрашеному рiзьбою дерев’яному будинку, саме такому, якi будують на турбазах. Широке подвiр’я, огорожене високим рiвненьким парканом. Видно було, що на обiйстi жив неабиякий господар.

– Колись жив, – скаже кожен, хто знав цю родину. Тепер же Яна жила сама, вiддiлена вiд цiлого свiту своiм минулим. Старе i мале у селi знало, що вона забила свого чоловiка, за що вiдсидiла в тюрмi не цiлих чотири роки.

Нiхто не сподiвався, що жiнка пiсля такого повернеться до рiдного дому, але вона повернулась. Люди з острахом обминали i так вiдлюдне обiйстя, хрестилися, проходячи мимо, бо подейкували, що там бенкетуе нечистий.

Неподалiк будинку покiйний побудував сарай, в якому Яна тримала корову i декiлька курок. Сама жила, сама виконувала всю чоловiчу i жiночу роботу. Повернувшись з в’язницi, поставила на могилi чоловiка хрест з фотокарткою i написом, що вказував iм’я i прiзвище покiйного, а також дату народження i смертi.

Мiсця ще залишилось досить i хтось внизу видряпав слова: Загинув вiд руки убивцi – Яни Ковальськоi.

* * *

Життя кожноi людини – це цiлий свiт з своiми болями i радощами, вiдкриттями i розчаруваннями. Для Яни цей свiт давно втратив усi барви, працею рятувалася вiд невимовного болю, тяжкий грiх, вчинений десять рокiв тому, не давав душi спокою.