Будинок на Аптекарській

Хтось iз сусiдiв повiдомив полiцiю про те, що Анатолiя Яковенка з дванадцятоi квартири вже кiлька днiв нiхто не бачив, а якогось вечора з його квартири чувся тривалий чи то регiт, чи крик. Полiцiя навiть спочатку запiдозрила вбивство чи самогубство, але пiсля експертиз «зняла» цю версiю. «Через десятi руки» полiцiя знайшла Лянину маму, колишню дружину померлого, бо iнших родичiв у нього не було.

Власне, Ляна пам’ятае батька живим погано. Мама пiшла вiд нього, коли доньцi було майже шiсть. Вийшла замiж за iншого, переiхала в столицю, у просторий будинок.

Ляна добре пам’ятае той день. Пiсля тiсноi квартири в будинку, якому на той час було вже 50 рокiв, нове помешкання здалося iй палацом. Вiтчим був хорошим чоловiком. Правда, постiйно зайнятим. Може, тому й хорошим, що нiколи не мав дiла до Ляни – не повчав, не виховував, не лiз у ii життя. Навiть татом називати не просив. Так i залишився досi дядьком Вiтею. Вже потiм, рокiв у чотирнадцять, перечитуючи листiвки, якi тато справно надсилав на всi свята, Ляна замислилася над моральним боком маминого вчинку i наважилася ii спитати, чому вона покинула батька.

– Бо вiн був трохи дивним. З такими довго не живуть, – знизала плечима мама. – Якби я залишилася, ми були б бiднi. Хоча як людина вiн хороший.

Цiкаво, але здаеться сам тато нiколи не ображався на маму за ii вибiр. Принаймнi у вiтальних листiвках завжди засипав ii найкращими побажаннями. Зрештою i сама Ляна зробила для себе висновок, що мама не вчинила погано, коли пiшла туди, де було бiльше грошей.

Бо що ii б чекало у цiй тiснiй «однушцi» старезного будинку, хай i на центральнiй вулицi Хмельницького, Кам’янецькiй? Ляна дорослою телефонувала йому кiлька разiв, але розмови не клеiлися, тож вирiшила не мучити нi себе, нi його. Вже тепер, пiсля похорону тата, молода жiнка замислилася, чому сама не iнiцiювала тiснiше з ним спiлкування, чому так беззаперечно прийняла мамину позицiю – почати нове, цiлком iнше життя. Здавалося, батько буде завжди. Десь далеко – у спогадах i вiтальних листiвках.

Ляна примусила себе встати. Зайшла у крихiтну кухоньку, щоб випити води. Дверцята шафи для посуду трималися на однiй завiсi. Провела долонею по рiзьбленiй, полущенiй вiд часу ручцi – вона ii пам’ятае. Мама, не дуже вправна господиня, завжди залишала на ручках меблiв кухнi слiди тiста, якi засихали i з часом вiдвалювалися самi. Знайшла в шафi знайому з дитинства синю iз золотистим обiдком чашку i пiдставила пiд кран.