Будинок на Аптекарській

Рознiжена смачним обiдом, Ляна зловила себе на думцi, що не хоче повертатися додому, в порожню квартиру.

– Слухай, а давай прогуляемось, – обережно запропонувала Івану.

– Давай, – погодився той, витираючи залишки сметанного соусу на губах. – Хоча в таку спеку це iдея так собi. Може, вiзьмемо щось звiдси тобi на вечерю? Тут можна замовити з собою.

– Не треба. Я не вечеряю.

– Ясно, – посмiхнувся кутиком губ. – І хрiнових цукерок не iстимеш?

– Яких?

– Хрiнових, – розсмiявся iз власного жарту, – з хрону, а не те, що ти подумала.

– Нi.

Гуляти пiшли Проскурiвською – пiшохiдною вулицею в самому центрi. Колись вона називалася Олександрiвською, i, здаеться, така велична назва личила iй. Ляна пам’ятала ii з свого дитинства. Згадувала, як тато водив ii в кiнотеатр Чкалова на мультики. Тепер це кiнотеатр iменi Шевченка. В кiнцi вулицi колись у 90-тих був невеличкий базарчик iз кiлькома рядами смугастих i однотонних наметiв, де продавали все – вiд нижньоi бiлизни до золота.

Тепер Проскурiвська була iншою. По-перше, обидва боки вулицi зайняли цiлком пристойнi на вигляд кав’ярнi. Бiльшiсть з них розташовувалися у старих будинках ХІХ – ХХ столiття, i це додавало вулицi особливого шарму. Ляна глянула на будiвлю будинку культури i згадала, як батько в дитинствi шептав iй на вухо, що там колись був театр, а в залi, як казали, проводив засiдання Петлюра i Уряд УНР. Тодi, в дитинствi, вона не знала, хто це, i сприймала його слова, як iх спiльний з татом секрет.

– Стiй, – схопила Івана за руку.

– Тобi зле?

– Вдихни глибоко. Вiдчуваеш, липа починае цвiсти? – Ляна задерла голову вгору i побачила, як над ii головою майже зiмкнулися гiллям крислатi липи. Дерева росли в два ряди вздовж Проскурiвськоi i пахли, як мед.

– Дурна, я вже перелякався.

– А уявляеш, якби зiбрати весь цей цвiт, висушити, а восени зварити липового чаю i пригощати тим всiх людей!

– Ага. В нас якраз день мiста у вереснi.

– Дивно, що нiхто до такого не додумався.

– А ти напиши нашому меру в фейсбук, вiн такi штуки любить.

Ляна не зрозумiла, пожартував Іван чи був серйозним, але заплющила очi i цiлком реально уявила, як вулицею плине аромат липового чаю i круасанiв.

– І «Львiвськi круасани» тут поруч, – смикнув ii за лiкоть Іван, – було би до чаю.

Ляна аж прокинулася вiд мрiй: цей чоловiк, схоже, якось вмiв читати ii думки.