Хорор у морзі: нечиста сила в судово-медичному відношенні

– У нас?

– Ну, ми ж тепер «разом» живемо?

– Я, взагалi-то, планував до батькiв з'iздити… Ти хiба не поiдеш до них похвалитися, як все тут…

– Я – сирота, Оресте. Батьки загинули в автокатастрофi, а мене кинуло на пiдлогу, я i вижив. Рубцi на головi i тiлi залишилися… Але менi було близько року всього… Вирiс в iнтернатi. Так що iхати менi нема до кого. Хiба що, до родичiв за кордон?

– Хочеш, поiдемо до моiх?

– Давай, ти поiдеш до них на наступнi вихiднi, а завтра покажеш менi мiсто?

– Добре, – погодився Орест.

– А як у вас з дiвчатами?

– Цього у нас з надлишком вистачае!

– А чого ж ти тодi досi сам?

– Ну-у, як тобi сказати? Час провести е з ким. А ось, щоб зустрiти серйозну для життя – поки не пощастило…

– Зрозумiло. Чи не там шукаеш, напевно?

– Може, – миролюбно вiдповiв Манчишен.

– Я перепрошую, а який у вас знак був, що вхiд заборонений?

– Не зрозумiв, – здивовано витрiщився на Демча Орест.

– Ну, коли ти не один?

– А-а-а! Так, в принципi, нiякого i не було.

– Непорядок! Давай так: якщо входити не можна – на ручку дверей вiшаеш… – Демч обвiв очима холостяцьку кiмнату i побачив ремiнь, що висiв на дверцятах шафи.

– Ось, вiшаеш ремiнь. Лади?

– Лади.

Орест вiдчув, що з цього моменту життя стае веселiшим, нiж ранiше. Так, цей експерт – не те, що старий сусiд-зануда по кiмнатi! Дивно, як той ще знайшов собi дружину! Напевно, таку ж.

З наступних вихiдних, Олександр почав активно вливатися в громадське та iнше життя Т-ського. Щоправда, з прогулянкою по мiсту iм не зовсiм пощастило тому, що в парку вони одразу натрапили на Баську, яка радо приедналася до них, i почала розписувати красоти рiдного мiста, нiби Орест про них i до цього не знав!

Демчин глянув на розчароване обличчя колеги, який розкатав губу, думаючи, що вони моментально «склеять» мiсцевих красунь, i зрозумiв, що вiд лаборантки вони не вiдбудуться, та розреготався.

– Це Ви чого? – насторожено запитало юне дарування експертизи.

– Так це ми про свое, про хлопчаче, – заспокоiв ii начальник.

– Пропоную сходити в кiно, – знайшов, нарештi, Дамоклеве рiшення Саня, i потягнув супутникiв до Будинку культури.

Чесно кажучи, вони i з малою Баською вiдмiнно провели час. Погуляли.

Насмiялися в кiно i пiсля нього до упаду. Потiм, провели ii додому, здали пiд бабусин контроль, i бiльше вже не захотiли нiяких нових «подвигiв».

Пiшли в гуртожиток.

Але цiлi у них, загалом, не збiглися. Хоча, швидше за все, збiгалися, але навпаки.