Зона досяжності

У Громки й в десантурi його улюбленiй прозвисько таке було – Лезо. Сам розповiдав.

– Ну, оповiдай… – ледь ворухнулися шорсткi губи й Лариса злякано здригнулась: за усi роки подружнього життя (двiчi подружнього, якщо чесно) вона так i не звикла до чуткостi чоловiчого сну.

– Дурнику! – вiдсахнулася й ледь ляснула його по лобу.

Оголенi груди плавно колихнулися, а Роман вже припадав до них i лоскотав, i муркотiв, наче велике ласкаве кошеня. Чи маленький тигр.

– Давай, давай, колися!.. Я ж ще з учора побачив, що в тебе щось не тее.

Он вже й вночi заснути не можеш. Сновида! Хоча, здаеться, я все зробив для того, щоб ти спала, мов убита.

– Розпусник! – трохи вiдсторонилася Лариса i вже вдруге, але тепер ласкаво-ласкаво, ляснула його по лобовi.

А потiм перекотилася на бiк i притиснулась до Романа усiм тiлом.

– Хто це тобi ночами надзвонюе? – миролюбно запитав той, пестячи темно-каштанове волосся дружини. – Герой-коханець?

– Мого героя звуть Роман, а коханця – Вовк, – вiдповiла Лариса йому в тон.

І трохи посерйознiшала: – А загалом, бiс його знае. Вже дня зо три телефонують i мовчать у трубку. Мабуть, жартують так… – І напружилась.

Зараз. От просто зараз. Врештi решт, Громка мае право це знати. Врештi решт, вiн, Громка, мае до цього певне вiдношення.

Лариса нервово посмiхнулася лише куточками губ, набрала повнi груди повiтря i… i зненацька сказала зовсiм iнше. Вiрнiше, запитала.

– Ти ж Гребньова знаеш?

– Дженджика отого вашого? Так i радий був би не знати та не помiчати, але це не е можливим.

Бiльш пiстрявоi та липучоi особи годi й шукати.

– Отож. Пiстрявий. Липучий. Зараз, здаеться, вiн до Маши прилип – не вiдiрвеш. За iдейними, каже, мiркуваннями.

«Машею» в iхньому середовищi незлобиво кликали Михайла Неймана – власника мiсцевоi телекомпанii «Рандеву». На якiй Лариса Яременко мала честь працювати головним редактором.

– Отож… – знову зiтхнула Лариса Леонiдiвна. – Матерiал один вони до ефiру пхають. Маша, той чи не розумiе, чи хоче чистеньким залишитись, але…

– Що за матерiал? – теж повернувся на бiк колишнiй журналiст Роман Вовк i пiдпер голову рукою.

 – Замовняк?

– Дуже на те схоже. Хоча я сама толком поки що не розiбралася, але запашок, здаеться, вiдчуваю. Та й тиснуть до того ж, живчики бiсовi!.. А тут ще… – дiйшла, нарештi, Лариса до того, головного.

Але чоловiк перебив ii.

– Я iм потисну! – вигукнув. – Я iм так потисну, що тискавки-то враз вiдiб’е! – І пригорнув дружину до себе.