Шалені шахи

Коли зустрiчний загiн воiнiв порiвнявся з кортежем, Олена смiливо виiхала вперед i мовила:

– Вiтаю вас! Хто ви такi?

– І вам доброi дороги! – вiдгукнувся очiльник загону. – Ми служники пана Яна Амора Тарновського, поспiшаемо в Лиски-над-Лабою, щоб забрати вiдтiля княгиню Олену-Єлизавету-Катерину Острозьку.

– Хвала Боговi, нарештi приспiла пiдмога! Тепер князь Сангушко врятований, – звеселився Остап.

– Нi, у нас наказ тiльки щодо княгинi Олени-Єлизавети-Катерини Острозькоi. Що ж стосуеться князя Дмитра Сангушка, то йому допомагати в жодному разi не можна: адже вiн – державний злочинець.

– Я без чоловiка нiкуди не поiду! – миттево обурилася Олена.

– Як вам буде завгодно, панi! То що ж, ви вiдмовляетеся iхати з нами?

– Я ж сказала, що нiкуди без чоловiка iхати не збираюся…

– Що ж, панi, тодi ми залишаемо вас.

– А як же Дмитро Федорович? – захвилювався Остап.

– Не можу знати, – по-конячому мотнув головою очiльник загону.

– Тодi повертаемо! – скомандував Остап, i кортеж княгинi миттю виконав наказ.

Копита коней зачавкали по мокрiй землi, перiодично вистрiлюючи фонтанами рiдкого бруду. Воiни Тарновського не рушили з мiсця. Проскакавши трохи, Олена iз затаеною надiею озирнулася назад, але побачила, що зустрiнутi воiни один за одним повертають туди, звiдки приiхали. Незабаром вони зовсiм зникли. Тодi княгиня на мить вiдчула, що тут i зараз вiдбулася надзвичайно мерзенна зрада…

Маленький кортеж скакав назад по торфовищу мiж валунами й вузлуватим деревним корiнням, що стирчало з-пiд землi.

Гiлки хльостали по обличчях. Оленi навiть сучком роздерло щоку до кровi.

Але iхнi зусилля виявилися марними. По вулицях розташованого неподалiк мiстечка сновигали помiчники Адама Кухти й козаки Мартина Зборовського. Ясна рiч, кортеж княгинi був негайно оточений i роззброений. Служникiв i Олену зв’язали, але княгиня вiдбивалася настiльки енергiйно, що оксамитовий берет зрештою злетiв з ii голови, з-пiд нього випали свiтлi довгi коси.

– Та це ж жiнки! – здивовано вигукнув хтось iз служникiв Зборовського.

– Тягни ii до хазяiна, – скомандував iнший.

Княгиню зi зв’язаними руками привели до пана Мартина. Ледь глянувши в ii змарнiле обличчя, поляк уривчасто кинув:

– Розв’язати зараз же! Це е княгиня Острозька!

Служники поспiшно виконали наказ. Зборовський вклонився iй i мовив якомога поштивiше:

– Я виконую наказ короля. Що ж до вас, панi, то ви вiльнi.

– Мене не потрiбно було звiльняти! – зухвало викрикнула Олена.