Пустоцвiт

Кров як побачить, то й непритомнiе. Прости Господи…

Чернець перехрестився, потiм згрiб батистовi пелюшки, офiцерський мундир i закривавлене спiдне, рушив до величезноi печi, жбурнув речi в ii палаюче черево. Гафiя з жалем дивилася, як полум'я пожирае нiжну тканину. Отець же Феодор думав про те, що разом з мундиром дуже вчасно спалив пелюшки: якби жiнка вiдiпрала iх, то чiтко розглянула б вишитий герб – а чи мало до чого це могло б призвести…

Простеживши, щоб ганчiр'я перетворилося на попiл, чернець обернувся до куховарки й заходився напучувати ii:

– Ти от що, Гафiе… Про те, як ми цього поляка знайшли та дитинча з ним, мовчи.

– А Никодим, а братiя?.. Вони як же? – не зрозумiла жiнка.

– З ними з усiма я поговорю. Архiмандритовi доповiм, як приiде.

– А цей як же?.. – жiнка кивнула на напiвголе тiло.

– По-перше, вiн не житиме. А по-друге, навiть якщо виживе, то розмовляти не зможе.

– Це чому? – насторожилася куховарка.

– Через рани, усе через отриманi рани. У кожному разi, за стiни нашоi обителi така iсторiя вийти не повинна.

В очах жiнки застигло нiме запитання. «Дохтур» лише зiтхнув:

– Зрозумiй, менше знаеш – спокiйнiше живеш. Ти, Гафiе, бачила в цю нiч багато чого. Пелюшки мереживнi, папiр цей – хоч вiн i запечатаний був, але все ж таки…

– Та я ж грамоти не розумiю, тож хоч запечатаний, хоч вiдкритий…

– От i добре. Однак про все побачене мовчи.

– Але!..

– Та знаю, знаю, – отець Феодор пожував губами. – Розумiю, що всевидючий Господь однаково вiдае, що дiеться на грiшнiй землi нашiй.

– Бачить, ой бачить!..

– А раз Вiн дозволив офiцеровi польському в обитель нашу дiстатися та малечу iз собою принести, може, у тiм i е воля Вседержителя, щоб ми малюка виходили, виростили, у вiру нашу православну навернули. Як думаеш, Гафiе?..

– Без батькiвськоi згоди… – почала була жiнка, однак «дохтур» негайно заперечив:

– Не батько вiн йому, анiскiлечки не батько.

– А хто тодi?..

– Менше знаеш – спокiйнiше живеш.

– Зрозумiла, зрозумiла вже.

– Я не обдурюю: цi двое кревними узами не пов'язанi. Отакi справи…

Чернець пройшовся кiмнатою туди-сюди, обернувся до Гафii й продовжив наставляння:

– Якщо хто iз чужих про щось запитуватиме, скажи, мовляв, чоловiк сестри твоеi покiйноi до тебе з дитинчам своiм прийшов… До речi, е у тебе сестра?

– Яка така сестра? – не зрозумiла куховарка. – Немае нiякоi сестри…

– Це тепер немае, а колись була. Була, але померла. Ясно?

Гафiя кивнула.