Кинджал проти шаблі

Й вiдразу звернулася до племiнницi:

– До речi, i ти б теж поспала, а за ним я тепер догляну.

– Ой, тiточко, не треба, я як сидiла тут, так iще посиджу… – спробувала заперечити Олександра, але цiлителька владно прикрикнула:

– А ну хутко спати пiшла!!! Думаеш, я не бачу, до чого ти стомилася? Не вистачало ще, аби ти заснула тут, а цей неслух знову пiдвестися спробував. Тодi таке може статися…

Довелось пiдкоритися. Тайкома позiхаючи в кулака, Олександра пiшла до себе. Марта ж подумала: «Схоже, цi упертюхи вартi одне одного! Обое рябое…» – але злякавшись очманiлоi думки, перехрестилася на образи й зайняла мiсце племiнницi бiля лiжка хворого.

Рогатин, 1516—1517 роки.

Козаки йменували пораненого шанобливо, але коротко: «Наш панич».

Поки тiточка i племiнниця лiкували пiдопiчного, розпитувати не було часу. Та коли нiчого невiдаючий господар будинку по завершеннi поточних справ (а iх виявилося напрочуд багато!) нарештi повернувся до себе, вiдразу ж з’ясувалося, що доля закинула в Рогатин не просто панича, а одного з найшляхетнiших, найродовитiших шляхтичiв славетного герба Корибутiв! Двадцятишестирiчний Іван Михайлович зовсiм нещодавно одержав титул князя Вишневецького, серед мiсцевоi шляхти видiлявся силою, хоробрiстю, мав добру репутацiю при королiвському дворi.

Вiд усього почутого у бiдолашного панотця Гавриiла у головi здiйнявся справжнiсiнький безлад, вiн не знав, радiти цiй несподiванцi чи журитися?! Тiльки подумати, сам князь Вишневецький… Ах, яка честь!!!

Щоб докладно розiбратися у подii, панотець з раннього ранку замкнувся у себе в кiмнатi й до пiзнього вечора «радився» з пузатою сулiею сливового спотикачу настiльки завзято, що пропустив узагалi всi служби.

Зате у пiдсумку дiйшов досить фiлософiчного висновку: усi ми, грiшники, перебуваемо в руцi Божiй, усе, що робиться, – на краще, а отже, i цей шляхтич звалився на його не зовсiм тверезу голову зовсiм недарма… Ой, недарма!!!

Отож i вийшло, що залишок осенi, всю зиму й навiть початок весни Іван Вишневецький провiв у будинку п’яницi-попа Гаврила Лiсовського.

У перiод видужання за ним доглядала сама цiлителька, яка справедливо розсудила, що улюблена племiнниця виросла, а береженого, як кажуть…

Тiточка Марта вiдсилала дiвчину з будинку пiд будь-яким приводом. Але як на лихо, Олександра виникала начебто з-пiд землi, саме коли тiточцi необхiдно було вiдлучитися. У цi митi племiнниця займала мiсце бiля лiжка хворого, чим була надзвичайно щаслива.