Фатальна помилка

– А що з купчихою… Тобто, чи не сталося з нею чогось незвичайного, не знаеш? – запитав за якийсь час Старець i додав: – Якщо хлопчик цей усiм суцiльнi нещастя приносив, то…

– Саме навпаки! Плiткують, нiбито купчиха та за рiк так розбагатiла, що аж в саму Москву подалася.

– Отакоi! Отже виходить, хлопчиська того тепер у Москвi шукати треба?

– Виходить, що саме там.

– А скажи-но, Михайле, як звали ту купчиху?

– От чого не пам’ятаю, того не пам’ятаю! Начебто Василiса, а от далi?.. На язику крутиться… але згадати не можу.

– Але ж до Москви вона подалася?

– Туди, туди.

– Ну що ж, добре! Дякую тобi, Михайле, за допомогу. Про все iнше ми самi дiзнаемося. Головне ти нам пояснив: циганча твое не Іваном звуть, а Тимофiем, i шукати його треба в Москвi в якоiсь удовоi купчихи з дочкою. Гаразд, на цьому розмову нашу й закiнчимо – зрозумiло, якщо тобi бiльше нема чого сказати. Або ж е?..

– Немае.

– Ну, на немае й суду немае! Що ж, Михайле, тодi не забувай: про розмову нашу нiкому анi слова, iнакше…

– Та от вам хрест!!! – затриманий рвучко перехрестився.

– Добре, дуже добре. А тепер давай-но поiмо, як я тобi й обiцяв.

Федiр пiдвiвся, пiдiйшов до дверей, розчахнув iх та звернувся до вартового, який чергував iззовнi:

– Параску сюди, i швидко. Нехай збере нам легку вечерю.

Вже незабаром стiл у кiмнатi Старця був накритий бiлою скатертиною, а молодиця заходилася пурхати навколо, пiдносячи то медовуху, то рибу, то пирiг, то калачi, то рiзносоли…

Втiм, вiдшукати Тимофiя у Москвi виявилося справою нелегкою.

Цiлих два роки нишпорки Розрядного, а згодом ще й Розбiйного приказiв то натрапляли на його слiд, то знов губили. І можливо, втратили б остаточно, якби не пристрасть розшукуваного парубiйка до авантюр.

Вихований удовицею купчихою Василiсою Дедiловою юнак легко сходився iз заможними людьми, робив пiдробки i вчиняв розтрати, пускав з торбиною по свiту найзаможнiших купцiв… А попався на дрiб’язку – вкрав свiчники з будинку такого собi Башмакова, людини небiдноi й водночас гречноi.

Ясна рiч, Тимофiю варто було би врахувати, що власник срiбних прикрас, якi впали йому в очi, – це сам Дементiй Минович Башмаков, постачальник царського двору, котрий вiдав у приказi Великого Палацу поповненням державноi скарбницi й до якого сам цар благоволив!..

Загалом-то, дарма юнак полестився на клятi свiчники: адже нишпорки Розбiйного приказу нарештi наздогнали довгоочiкувану здобич.