Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus: понурий роман

Тiсно оточивши стару, почали методично завдавати ударiв ногами. Товкли хвилини зо двi. Нарештi один з чоловiкiв просто вистрибнув на тiло, яке вже лежало нерухомо, i, пiднiмаючи високо ноги в колiнах, каблуками почав гостро топтати шию, голову i груди. Решта стояла довкола, вiдхекуючись.

Ігор вiдвернувся, затягнувся сигаретою, аж вона зашкварчала. Краем ока, боковим зором, зауважив, що iншi люди на зупинцi, з тих, хто не кинувся добивати, також вiдводять або опускають погляди. Було гiрко, в шлунку знову засмоктало.

Четверо вбивць повернулись на зупинку, iхнi очi горiли, вони розмовляли мiж собою нервово, уривчастими фразами. Слух вихоплював з iхньоi балачки переважно вигуки – «ну ти й дав!», «а вiн ii!», «а вона ще й дригалася!».

Пiдiйшов трамвай, i вся четвiрка, повна власноi значущостi, попхалася на переднi дверi. Ігор за звичкою пiшов у хвiст вагона, та в останню мить вирiшив не сiдати у трамвай. Вiн застебнув куртку пiд саме горло, запхав руки до кишень i пiшов пiшки. Перейшов мiст, на якому з верхiв'iв рiки сильнiше вiяв студений вiтер, та проминув iще двi зупинки, доки аж на третiй його наздогнав наступний трамвай.

Додому знову дiстався, як уже стемнiло. Лiда зустрiла його у вузенькому коридорi в тому самому халатi, з розпущеним волоссям. Слабенька лампочка пiд стелею висвiтлювала тiнi в неi пiд очима, запалi, ледь обвислi щоки, ямку в глибинi довгоi худоi шиi. Ігор упiймав себе на сумiшi жалю й вiдрази, яка терпким гiрчичником обгорнула чи то серце, чи то шлунок.

– Я грошi принiс… – почав вiн з приемноi звiстки.

– А я малу до батькiв вiдiслала. Бо ж невiдомо було, дадуть тобi платню чи нi.

Ігор витяг з внутрiшньоi кишенi заздалегiдь вiдкладенi крупнi банкноти i простягнув дружинi. Вона взяла жмут папiрцiв i, навiть не глянувши на них, заховала до кишенi халата.

– Їсти будеш?

– Якщо е…

– Я позичилась у сусiдки, то трохи купила. Яець, хлiба, картоплi.

– Добре зробила. Тепер можна й борг вiддати.

– То вже, мабуть, завтра.

– Якi ми забобоннi. Але я й мав на увазi – завтра.

Ігор раптом упiймав себе на думцi, що сприймае розмову з дружиною цiлком вiдсторонено, немов радiопостановку, котра звучить собi пласким i монотонним дзижчанням iз радiоточки на стiнi. Вiн неспiшно роздягнувся i пройшов до кухнi.

Лiда зайшла за ним, почала гримiти посудом. За вiкном було темно i бридко, бруднi сiрi краплi сповзали вниз по склу.