Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus: понурий роман

Чоловiк у майцi й спортивних штанях iшов через кiмнату до телевiзора, тримаючи в однiй руцi чашку зi свiтлим напоем, а в другiй – бутерброда. Згори Ігор тiльки встиг побачити рiденьке волосся на макiвцi чоловiка, його вiдстовбурченi у рiзнi боки вуха – i видиво зникло.

* * *

За пiвгодини, вже вмитий i поголений, Ігор намагався вискочити з помешкання непомiченим. Це йому все ж не вдалося: Лiда, в халатi, з розпущеним волоссям, перегородила дорогу вже у вузенькому коридорi, бiля вiшалки. Тож одягати куртку й шапку довелося, опустивши голову й вiдводячи очi.

– Ти сьогоднi постарайся прийти не таким, як учора.

– Ага… Та вже ж…

З кухонних дверей визирнула Марина.

– Тату! Ти сьогоднi грошей принесес?

– Не знаю, доню. Намагатимусь. Спробую. Не знаю.

Ігор грюкнув дверима й, запихаючи руку в рукав куртки, який, мов на зло, наполовину вивернувся неслухняним апендиксом, збiг сходами. На нижньому поверсi iз банкою з-пiд розчинноi кави в руках стояв сусiд – у майцi, в спортивних штанях. Ще з верхньоi сходинки Ігор зауважив прогресуючу лисинку в нього на макiвцi – рiденьке русяве волосся розходилося по колу, немов вiночок, показуючи посерединi акуратну кругленьку проплiшинку.

– Здоров, артiст! – Сусiд припалив сигарету, кинув сiрника до кавовоi банки й видихнув йому в обличчя сиву хмарку. Ігоря рiзко занудило.

– Добридень, – вiн швидко потис сусiдовi правицю. Проте той був налаштований на дещо довше спiлкування.

– Ну, шо в тебе нового? Коли в театр пригласиш?

– Не знаю… Як буде нова постановка, обов'язково запрошу!

Петро знову затягнувся:

– Давай-давай! А то я тiки й бачу, шо цих пiдемiкiв.

– Добре… – Ігор зробив спробу прошмигнути повз широкоплечу постать. – Я справдi запрошу вас в театр, коли буде прем'ера.

Та, видно, сусiдовi хотiлося поспiлкуватись трохи довше. Вiн сперся широкою спиною на стiну, а колiно поставив на перила й таким чином остаточно перегородив шлях до виходу.

– Я ж, сосед, понiмаеш, i справдi культуру люблю. Кiно там, футбол… часом книжку почитать, приключенчеську там, детектiва. Бо ж возиш цiлими днями тих больних, вони у фургонi завивають, кричать! Пiсля такого оддихнуть хочеться.

Ігор напружився й рiзко вiдсунув важке сусiдове колiно з перил. Той хитнувся й трохи не втратив рiвновагу. Вiн саме намiрявся збити попiл iз сигарети до кавовоi банки, але натомiсть обсипав собi спортивнi штани.