Справа зниклої балерини

Шарм елегантностi вiдразу злетiв з нього, риси обличчя стали рiзкими:

– А вона завжди вам говорить, з ким i коли мае зустрiтися?

Мiра перехопила погляд Галушка й тремтячим голосом сказала Щербаку:

– Вибачте, просто… Того вечора Вiра запрошувала мене на зустрiч. Ми… Мали пiти удвох в «Семаденi». Там… на неi чекали.

Вона почервонiла. Щербак дивився на своi руки з довгими тонкими пальцями, що лежали на столi.

– Чекали, – як луна повторив вiн, а потiм перепитав. – Назимов?

– Я… не впевнена.

Галушко зацiкавлено спостерiгав за спiврозмовниками. Пошкодував, що не прихопив записник. Художник почав iз захисту – звинувачував себе у зникненнi дiвчини, але сподiвався, що це не так. Тепер перейшов до нападу – звинувачував суперника. Ідеальний сицилiанський захист, войовничий за своею природою. Цiкаво, чи зможе мосье Лефевр так швидко перейти вiд захисту до атаки?

– Отже, того вечора ви не бачили ii? – запитала Мiра.

– Ми домовились про зустрiч напередоднi, в театрi, – сумно вiдповiв гiсть Тараса Адамовича.

– Коли вона танцювала, – тихо вiдповiла Мiра.

– Ви допоможете ii знайти? – вiдволiк Тараса Адамовича вiд роздумiв Щербак.

Господар садиби вiдповiв докладно:

– Я спробую розiбратися в цiй справi. Як приватна особа. Можливо, зможу знайти вiдповiдi на запитання, якi вас цiкавлять. Водночас я маю певнi зобов’язання i роботу, вiд якоi не планую вiдволiкатися.

– Але ж…

– Дiвчина зникла. Я розумiю. Ви вже допомогли нам, пане Щербак. Пiзнiше ми повернемось до розмови з вами, якщо ви не проти. Можливо, в мене виникнуть додатковi запитання чи випливуть новi деталi.

– Я допомагатиму вам у всьому! – палко пообiцяв художник.

– Ми будемо вдячнi.

– Ми? – здивовано запитав Щербак.

– Так, панна Томашевич люб’язно погодилась допомагати менi в цiй справi як секретар. Розслiдування потребуе акуратностi.

Мiра усмiхнулася. Щербак насупився.

– Що ж, – сказав вiн, – ви також завжди можете звернутися по допомогу до мене.

– Дякую, – кивнув йому Тарас Адамович.

– Дякую, – луною повторила Мiра.

Ворона з дерева каркнула, наче теж хотiла подякувати.

Тарас Адамович перевiв погляд iз дерева на свого гостя:

– До речi, Олеже Іраклiйовичу, де ви взяли мою адресу?

Гiсть знiтився й почервонiв. Розповiдати почав не вiдразу, павза затягувалась i ставала дедалi гнiтючою.