Справа зниклої балерини

У далекому 1910-му, коли Тарас Адамович йшов у вiдставку, у штатi розшуковоi частини нараховувалось 37 працiвникiв, з них тiльки двое, включно iз самим Галушком, мали вищу освiту, менше половини – початкову чи домашню, а бiльша частина були малограмотними вихiдцями iз селянських родин. Делегувати справу Досковського просто не було кому – аферист iз легкiстю обдурював нижчi полiцiйнi чини. Сам Галушко був завантажений купою iнших справ, а за мiсяць мав розпрощатися з мiсцем служби. Можливо, це й було основною причиною того, що продавця пацюкiв не арештували тодi в Киевi.

Чи це просто виправдання? Хтозна.

Певно, зараз ситуацiя схожа. Перед вiзитом iмператора, коли потрiбно прибрати з вулиць увесь непотрiб, навести лад з повiями й жебраками, очистити залiзницю вiд пiдозрiлих суб’ектiв, не допустити гучних скандалiв через крадiжки в театральних ложах та ресторанах, немае часу ганятися за одним аферистом. Якщо додати до цього натовпи бiженцiв i переповненi шпиталi, – складно уявити, що хтось шукатиме балерину.

Якщо навiть Мiру вислухали, ii свiдчення передали до рук новачка.

– Я можу поговорити з тим, хто веде справу?

– Звичайно. Йому знадобляться кiлька професiйних порад. А може, й бiльше, нiж кiлька, – додав головний слiдчий, нiби вибачаючись.

Почерк у того, хто за словами головного слiдчого, потребував його порад, був акуратним. Високий, але занадто худорлявий хлопчина, колишнiй писар, тремтячими руками простягнув йому теку з документами, вiдрекомендувавшись Менчицем Яковом Володимировичем, працiвником антропометричного кабiнету.

Тарас Адамович зручнiше вмостився в крiслi, трохи вiдкинувшись на спинку, звичним жестом вказав на стiл, двiчi стукнувши по гладкiй поверхнi середнiм пальцем.

– Перепрошую? – не зрозумiв довготелесий.

Вiдставний слiдчий Галушко подумки усмiхнувся. Забув, що вiн бiльше тут не працюе i навряд чи хтось ще пам’ятае його звичку пити каву за читанням матерiалiв справи. Колишнiй помiчник за хвилину поставив би маленьку надщерблену фiлiжанку на вказане ним мiсце.

Але нинiшнiй господар кабiнету тiльки безпомiчно клiпав свiтлими вологими очима. Скiльки йому? На вигляд двадцять шiсть-двадцять сiм, не бiльше.

– Кави, якщо можна, – промовив Тарас Адамович.

– Кави? Так…. я зараз, – затинаючись промовив парубок i кинувся з кабiнету.

За десять хвилин вiн поставив на стiл величезну чашку, наповнену якоюсь темною каламуттю.