Справа майстра-червонодеревника

– То не ми забили його, пане, – говорив високий чорнявий хлопець зi шрамом бiля скронi, у темнiй одежинi фабричного робiтника.

Другий – старший, з грубими рисами обличчя полисiлий вусань, ствердно на це кивнув i додав:

– І шафу не ми ламали, просто хотiли вивезти ii. Нам сказали, що у будинку нiкого не буде вночi – i справдi не було.

– Що ви шукали у шафi? – запитав Менчиць.

Грабiжники мовчали.

Молодий слiдчий продовжив допит далi:

– Тепер доведеться вiдповiдати за два пограбування i вбивство, – спокiйно сказав Менчиць i схилився над паперами.

Арештованi, перебиваючи один одного, знову вигукували, що нiкого не вбивали.

– Тi шафи тепер шукають усi, – сказав один.

– По всьому мiсту! – додав другий.

– Навiщо? Що в тих шафах?

Знову тиша. Вони, звичайно, все одно розкажуть – iхнi очi бiгають, слова плутаються, вузлуватi пальцi одного злегка тремтять, його товариш – стискае i розтискае кулаки, нiби розминае закляклi кiнцiвки. Навряд чи вони й самi вiрили в успiх, якщо шафи шукають злодii усього мiста, бо хто вони такi? Дрiбнота.

Але й випустити фарт iз рук, вiдмовившись вiд справи, не гоже.

– То що у шафах? – запитуе Якiв Менчиць так само спокiйно, – чи ви не хочете говорити, бо дещо знайшли? – Вiн перегортае кiлька паперiв i завважуе: – Певно, варто зафiксувати це, – молодий слiдчий кивае погляд у бiк Мiри, – що у другiй шафi все ж таки було знайдено сховок, бо ii не розламали. Сподiваюсь, знахiдка була варта Лук’янiвки.

Мiсто чекае, щоб ми врештi вказали на вбивць майстра з Олегiвськоi, i я не бачу пiдстав вiдкладати наш висновок.

– Ваше високоблагородiе! – вигукуе молодший. – Хiба ж то наша спецiальнiсть? Замок збити – то так. А в тiй шафi ми й не зламали нiчого…

– І нiчого не знайшли, – нервовiше додав старший, – жодних смарагдiв!

– Смарагдiв? – вражено шепоче Мiра i застигае пiд поглядами кiлькох пар очей, що втуплюються у неi.

Історii про казковi скарби й справдi люблять ворожки з Андрiiвського.

Вони називають це мiсто лiгвом Змiя, кажуть, що тут варто шукати дорогоцiннi каменi – десь на Лисiй горi, проте Лисих гiр у Киевi чимало.

Грабiжники розповiдають усе, що знають, однак знають вони небагато. Тарас Адамович лише зрiдка щось перепитуе чи уточнюе. Історiя звучить надто фантастично, щоб повiрити в неi. Але цi два чоловiки, здаеться, вiрять, але ж вони й не видаються аж надто метикуватими.