Справа майстра-червонодеревника

Мiрi згадався лiфт у готелi «Прага», його червона кабiнка на дванадцять осiб i маленький пiдiймач у кухнi, яким зазвичай у ресторан пiдiймали iжу, а того пам’ятного вечора – Барбару Злотик, яка зiмiтувала пожежу в готелi, а потiм втекла з Лук’янiвськоi в’язницi до Одеси. Мусiй Маркович рипнув дверима однiеi з квартир на другому поверсi, вiдволiкаючи Мiру вiд роздумiв, i провiв iх до кiмнати, що ховалася вiдразу за передпокоем. Простора i свiтла – перше, що подумала про неi дiвчина. А потiм вона побачила шафу.

Темно-коричнева, висока i громiздка, вона здiймалася до стелi та привертала увагу тих, хто заходив до кiмнати. Навiть витонченiсть, безумовно, досить дорогого столика-бюро, що стояв бiля протилежноi вiд шафи стiни, зблякла вiд такого сусiдства. Вiзерунки, якими була вкрита ii поверхня, хотiлося розглядати. Мiра впiймала себе на думцi, що хоче пiдiйти та торкнути рукою деревину. Тарас Адамович рушив уперед, не очiкуючи на запрошення господаря.

– Я вже встиг пожалкувати, Мiро, що ми не узяли iз собою фотографа, який працював на мiсцi злочину.

– Ви хотiли сфотографувати шафу? – здивувалася дiвчина.

– Так. Вона варта фото. Можливо, навiть не одного. Погляньте, – вказав колишнiй слiдчий кудись униз. Дiвчина опустила погляд, однак не встигла зрозумiти, на що саме вказував Тарас Адамович, як той вже опустився на одне колiно бiля шафи. Мiра подивилася, на що вiн вказуе рукою, i вражено заклiпала очима.

– Це ж…

– Нiжки у формi копит, – усмiхнувся у вуса слiдчий, – вельми цiкава шафа.

Із дозволу господаря вiн вiдчинив дверцята, зазирнув усередину – всерединi було порожньо.

– Ви пiдготувались, – чи то спитав, чи то констатував Тарас Адамович.

– До вiзиту полiцii? – уточнив Гуревич. – Звичайно. Але зберiгав у нiй не так уже багато речей.

Мiра стежила за рухами старого слiдчого, подумки занотовуючи його дii. Ось вiн зазирнув до маленькоi шухлядки внизу, обiйшов шафу i постукав по боковiй стiнцi, покрутив ручку, знов оглянув усi нiжки i врештi випростався.

– Що ж, пане Гуревич, дякую вам за допомогу.

– Це все? – пробелькотiв Мусiй Макарович, – тобто… з цiею шафою все гаразд?

– А що з нею може бути не гаразд?

– М…можливо, вiн у нiй щось сховав? – пошепки запитав Гуревич, – р-р…розумiете…

Тарас Адамович розумiв. Не треба багато розуму, щоб звести факти докупи – майстра убили й про це плiткують у мiстi, а полiцiя цiкавиться шафою, яку вiн встиг продати незадовго до своеi смертi.