Справа майстра-червонодеревника

Репойто-Дуб’яго не любить спiлкуватися з репортерами, однак пропускае деяких у двiр будинку вбитого й коротко оповiдае про те, що сталося. Думськi чиновники знову вимагатимуть якнайшвидшого розкриття, а газети постачатимуть городянам щодня новi кривавi подробицi, яких у цiй справi не бракуе.

За кiлька будинкiв вiд мiсця злочину Мiра Томашевич вiдставляе вже порожню чашку, що й досi пахне лавандою, та запитуе старого слiдчого:

– Ви втручатиметеся у розслiдування?

Господар не знае, як вiдповiсти на це запитання, бо й сам не впевнений.

У його дворi немае собаки, який сповiстив би про прихiд несподiваного гостя, однак зараз вiн чуе рипiння хвiртки й може уникнути прямоi вiдповiдi. Колишнiй слiдчий пiдвiвся та вимовив:

– Я не хотiв би. Але, боюся, доведеться.

Тим часом Якiв Менчиць продовжуе оглядати мiсце злочину. Фотограф повiдомив йому, що стiлець, до якого прив’язали майстра-червонодеревника, – горiховий. Хтозна, як вiн це зрозумiв – iз кольору деревини чи з вигляду стiльця. Для вiденських стiльцiв потрiбна мiцна деревина, яка добре гнеться, тодi можна зробити вигнутi нiжки та спинки, а у цього стiльця е навiть пiдлокiтники.

Молодий слiдчий занотовуе опис форм плям кровi, завважуе, що вбитий намагався забарикадувати дверi; вказуе фотографовi зафiксувати вишкрябаний на пiдлозi надпис, який майстер-червонодеревник, певно, встиг зробити до того, як злочинцi чи злочинець увiрвалися до кiмнати та прив’язали його до стiльця. «Крааль» – як i говорив Тарас Адамович. Дивне слово, хтозна, що означае.

Вiн залишае Репойто-Дуб’яго й фотографа та рушае надвiр, щоб поговорити iз сусiдами, яких уже встигли опитати iншi полiцiянти.

На лавцi бiля собачоi буди сидiв сухенький зморшкуватий дiд, спирався на палицю. Благий одяг на ньому висiв мiшком, щось сiре й засмальцьоване, що можна було б вважати кожухом. Менчиць пiдiйшов до нього та сiв поруч. Якщо його пустили у двiр, отже – свiдок. Молодий слiдчий запитав:

– Дiду, де ви живете?

– Сусiдня хата, – прошамкав беззубим ротом старий.

Менчиць поглянув у бiк, куди той непевно махнув рукою, завважив похилений дах хатини. Певно, вона така само стара, як i господар, ледь тримае стiнами дах. Дiдова рука, що стискае палицю, тремтить, очi в нього блакитнi та прозорi. Менчиць запитав далi:

– Ви щось бачили?

– Що ж я можу бачити? – усмiхаеться дiд i втуплюе застиглий погляд у Менчиця.

– Чого ж ви тодi тут? – здивувався слiдчий.

– Пан жандарм наказав менi чекати начальство.