Інсомвіта. Психологічний трилер з елементами детективу

Роберт помiтно хвилювався через майбутню угоду, натомiсть пан Зiмме весело заспокоював його:

– Юначе, повiрте менi, старому окуню, що плавав у цьому життi в рiзних водах, не треба хвилюватися. Усе, що мае статися, станеться обов'язково, а те, що не мае статися, не вiдбудеться нi за яких умов, незалежно вiд вашого хвилювання i ваших дiй. Тож чи варто нервувати чи хвилюватися? Сьогоднi, як повернетеся до свого номера, нi про що не турбуючись, лягайте в лiжечко i мiцно поспiть. Решту довiрте Всевишньому. Вiн про все сам подбае.

Але Роберт хвилювався. Вiн не розумiв причину своiх сум'яття та занепокоення i для того, щоб дещо вiдволiктися, вирiшив зателефонувати Хлоi.

На годиннику було трохи бiльше дев'яти годин вечора. Хлоя не вiдповiдала. Роберт зробив ще кiлька викликiв з тим же результатом. І тут до них пiдiйшов офiцiант i покликав Роберта до телефону.

«О так, – згадав Роберт. – Я ж залишив iнформацiю на стiйцi реестрацii готелю».

– Пiдозрюю, юначе, що вас уже панi зачекалася в номерi, а ви тут старого розважаете, – усмiхнувся Зiмме, – iдiть-iдiть, бо, як мудро написав один мiй талановитий земляк:

Кохай, кохай, бо час тебе не жде.

Вiн забирае днi твоi i ночi.

Допоки тiло спрагле й молоде,

Кохай! У старостi кохають очi.

– Нi, моя панi наразi дуже далеко, але цей дзвiнок, справдi, може бути вiд неi, – Роберт усмiхнувся дотепностi пана Зiмме i попрямував до бару.

Коли Роберт узяв слухавку, то звiдти вже чулися тiльки короткi гудки. Роберт почекав кiлька хвилин, але бiльше нiхто не дзвонив.

Повертаючись до свого столика, вiн ще здаля помiтив, як бiля гемолога зупинився невiдомий чоловiк арабськоi зовнiшностi. Не встиг Роберт пiдiйти, як той швидко попрощався iз Зiмме i пiшов до iншоi зали ресторану.

Зiмме i далi перебував у гарному настроi, i пожартував:

– Що, мiстере Бланш, не дають нам спокiйно закiнчити вечерю?

– Зустрiли знайомого? – не звертаючи уваги на запитання пана Зiмме, поцiкавився Роберт.

– Ви маете на увазi того парубка? Та Боже збав, Роберте, вiн просто помилився, – вiдповiв байдуже Зiмме, продовжуючи нарiзати тоненькими смужками кусень м'яса в талiрi[16 - Талi?р, а, чол., заст. – тарiлка.]. – За кого мене тiльки не приймали.