Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

– Не сумнiвайтеся. Зовсiм скоро по бусурманах лише спогад залишиться.

– Це добре, пане Куниця. А то такий гевалт i рейвах[4 - Жах i переполох (iдиш).] через них у Михайлiвцi стався, що боже ж мiй. Все село догори дном перевернули. Стiлькох гiдних людей убили шлемазли[5 - Ідiоти (iдиш).].

– Хiба ж коли по-iншому було? – знизав плечима Куниця. – Одинцi. Людолови…

– Ой, тiльки не треба менi розповiдати про те, як було завжди. Ви, пане козак, перепрошую, скiльки рокiв живете? І потiм, навiть якщо припустити, що ви таки маете рацiю, то де ж це бачено, щоб кримчаки брали з собою в набiги справжнiсiнького чорта?

– Чому чорта? – насторожено перепитав Куниця.

З усього виходило, що чорт у всьому цьому таки замiшаний. Не вигадка. Але уточнив: – З чого ви взяли, що в загонi ординцiв був чорт? Вiн що, по Михайлiвцi походжав начепивши роги i хвоста?

– Тарасе, ти не мiг би вiдправити Ребекку до матерi, а то Циля нiяк до тями прийти не хоче, а нам з тобою е про що поговорити на особину.

– Я сама, – схопилася на ноги дiвчина, якiй пiсля пережитого жахiття то хотiлося забитися в якусь шпаринку i сховатися вiд усiх, то – хоч щось робити, аби лише вiдво-лiктися вiд спогадiв.

– Добре, – погодився Куниця, найбiльше здивувавшись тому, що тесть заговорив з ним без звичних викрутасiв. – Ось тiльки гляну, що в церквi, i поговоримо.

– Та чого там дивитися? – з досадою смикнув плечем шинкар. – Молиться люд православний. Чорт козака забрав, а вони хоч би носа вистромили. Пiп тiльки махнув кадилом i знову молитву завiв.

– Якого козака? – перепитав Тарас, розумiючи, що картинка зникнення побратима не привидiлася.

– Того, хто татарського воiна на бiй викликав i перемiг. Мiцний такий, ладний, бiлявий. Здогадуешся, про кого я?

– Степан?

– Вiн, Тарасе. Побратим твiй вiрний. Довiку за нього молитися буду. Бо витязь цей власною волею замiсть нашоi Ребекки з нечистим пiшов. Гм… А куди ж вони чкурнули?

Адже, якщо я не помиляюся, то вiн тебе шукае… Гм… Певно, Степан його дурить, а чорт – вiрить.

Але не зовсiм. Бо оту калину для остраху залишив. Мовляв, як тiльки твiй побратим обдурити його задумае, так деревце i засохне. І ще щось на вухо додав, вiд чого Степан, як снiг зблiд. Але умову прийняв.

Шинкар на мить задумався, а потiм додав:

– Нiколи не думав, що запорожцi так дерева цiнять. Мабуть, через те, що в степу живуть?..

– Так, нам i справдi е про що поговорити, – потер чоло Куниця. – А що стосуеться калини, то збрехав чорт.