Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Якщо отаман бажае, може послати когось глянути на дiм Христа i на селян, що як i ранiше приносить у ньому молитви Спасителевi, навiть не замкнувши дверей. Я почекаю. А потiм ми продовжимо розмову…

– У цьому немае потреби, шановний… – без роздумiв вiдповiв курiнний отаман, а потiм неголосно пояснив Кременевi: – Перевiряти, значить нанести йому смертельну образу. А навiщо нам його дратувати? Поки що менi його слова подобаються.

– Що ж, я радий, що ми порозумiлися в питаннях шляхетностi i честi, – трохи бундючно, але з помiтним полегшенням, промовив молодий татарин.

– Я теж, – пiдтвердив Копито в перекладi Семена. – А тому давай перейдемо до обговорення умов поединку.

– Умови простi, – Салах-Гiрей не добирав слiв, значить, усе обмiркував заздалегiдь. – Моя перемога – вiддаете обоз i худобу. Ясир не жадаю, бо розумiю – на такi умови ви нiколи не пристанете. Твоя перемога – моi воiни йдуть геть.

– Ти найкращий i найдосвiдченiший боець у чамбу-лi? – питання вихопилося i було перетлумачено ранiше, нiж Терентiй встиг подумати, що воно не дуже ввiчливе.

Особливо для вух молодика.

– Кисмет… Нiхто не може бути впевнений: кращий вiн за iнших чи гiрший, поки не випробуе планиду, – Салах-Гiрей просто вражав спокоем. – У мене був добрий наставник, але справа не в цьому. За поразку i перемогу в походi вiдповiдаю я. І я не можу постати перед батьком побитим псом… Почесна смерть краще безчестя.

– Що ж, це я можу зрозумiти, – кивнув Копито. – Шкода, Салах, що ти муслем i мiй ворог. У твоiй душi е мiсце для шляхетностi.

Добре, бек. Поединок буде. Я схрещу з тобою шаблю. Але у мене е ще одна, обов’язкова умова. Якщо програеш – твоi люди залишать усiх заводних коней. Ваш налiт завдав збиткiв селянам, i за це треба заплатити. Натомiсть я обiцяю, що не нападу на твоiх воiнiв, дам iм перейти через Днiпро.

– Але, батьку отамане… – вроздрiб загули незгоднi з таким рiшенням запорожцi. – Ти не занадто щедрий?

– Татарчук не став вимагати ясир. То чим ми гiршi за бусурмана? І потiм, я ж сказав: «не нападу до Днiпра».

Кому i що саме не зрозумiло в моiх словах?

– Згода, згода… – озвалися значно веселiше найтяму-чiшi козаки, i неголосно стали пояснювати приховану хитрiсть досвiдченого отамана менш здогадливим товаришам: – Без заводних коней нiкуди вони не дiнуться. І вiд погонi не втечуть, i бiльше нiкого не пограбують. Дамо людоловам переправитися на ординську землю, а там доженемо i поб’емо… Отаман знае, що робить. Скаженого пса не вiдпускають на волю.