Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Коротку, мов спалах блискавки, але цiною у вiчнiсть. І життя.

На якусь мить повисла нерухома тиша, а потiм ii розiрвало люте виття i крики бусурман. З десяток башибу-зукiв навiть перестрибнуло через огорожу, хапаючись за зброю. Палаючи ненавистю, вони збиралися покiнчити з гяуром, але пострiл з «яничарки» i гучний окрик: «Назад, пси! Хто смiе порушити слово хана?!» – змусили бусурман вгомонитися. І хоч вони ще щось погрозливо вигукували та брязкали шаблями, це вже було лише вiдлуння грози.

– Агов, козаче! Пiдiйди сюди! – покликав Небабу Бо-соркун.

– ? —

Степан сунув шаблю вiстрям у землю, потiм помацав правий бiк i поморщився. Бусурман все-таки встиг зачепити наостанок кiнчиком пера. На щастя, безголове тiло не змогло завершити удар, а шабля то не меч i не шпага, – вiд неi найстрашнiшi рiжучi рани. А так, лише синець буде. Навiть тканину сорочки вороже лезо не розпороло.

Салах-Гiрей тим часом вiддав кiлька наказiв десятникам.

Небаба доволi незле розумiв татарську, але хан говорив тихо, i з тих обривкiв, котрi долiтали до нього, вдалося розчути лише те, що воiнам було велено лаштувати загiн у дорогу.

– Пiдiйди ближче, не бiйся… – повторив Босоркун.

Степан мимоволi здригнувся i пробурчав: «Було б кого…» – але крок пришвидшив. Та й справдi, чого зволiкати? Свое дiло, з Божою допомогою, вiн зробив, а далi – на жаль, усе вiд честi та пихи юного хана залежить. То ж навiщо його даремно дратувати.

– Ти перемiг, гяуре… – намагаючись надати голосовi байдужостi, промовив Салах-Гiрей.

– Так я i не сумнiвався в цьому, – по-татарськи вiдповiв Небаба, не чекаючи поки чорт перекладе. – Гiреям не пристало чинити iнакше.

Татарин якщо i здивувався самовпевненостi козака, – виду не подав. Зрештою, гяур щойно вийшов переможцем зi смертельного поединку, тож мав право почуватися пiднесено. Хан задумливо смикав китицi на ефесi ятагана i дивився на тiло мертвого вчителя.

– За старовинним звичаем переможцю належить усе майно… Але Кучум був моiм аталиком, i менi б хотiлося поховати його гiдно. Не обдертого до нитки. Може, вiзьмеш викуп грошима?

– Життя старих i дiтей, яких ти помилував, найщедрi-ша i найшляхетнiша винагорода, на котру я лише мiг розраховувати, – вiддав хановi шанобливий уклiн Степан. – Бiльше нiчого не хочу. Менi просто пощастило.