Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

– Жодного… Берег бiля броду весь зритий копитами, так що тут ми спiзнилися – чамбул через рiчку вже переправився. Але, навколо, як вимели. Нi людей, нi худоби.

– Невже вночi напали i вже назад подалися?

– Не знаю… – потемнiв обличчям Тарас. – Батьку Те-рентiю, почекайте тут. А я з Іваном через хату корчмаря на другий бiк гляну. В кiмнатi вiкна на вигiн дивляться. Може, звiдти щось побачу?

– Добро, подивiться, – кивнув курiнний. – Ми почекаемо. Тiльки обережно. Наша сила у раптовостi. Не змарнуйте ii. Що самi голови складемо… нехай, така козацька доля… Але ж i не допоможемо нiкому.

– Не вчи вченого, отамане, – пробурчав у вiдповiдь Непийвода, поманивши за собою Куницю. Пiсля того як Копито протверезiв, Іван добровiльно передав йому старшинство. Все ж таки у Терентiя i досвiду бiльше, i козаки знають, як отамана. Поважають… – Самi з вусами… Вигулькнемо, як миша з нiрки.

Тарас слухняно рушив слiдом, але як тiльки вони опинилися в iншiй кiмнатi, Непийвода схопив молодого вiдьмака за лiкоть.

– Зачекай, хлопче. Годi дурня клеiти.

Тарас протер очi, що засльозилися вiд спертого повiтря в корчмаревiй хатi, i здивовано глянув на Івана.

– Ти про що? Якого дурня?

– А такого… – Непийвода силомiць всадовив на лаву молодшого товариша, що поривався до вiконця. – Розумiю, що вiд переживань за кохану ти не в змозi тверезо мiркувати. Але ж не настiльки ж, щоб геть усе забути?

– Та говори яснiше, дядьку Іване! – гарячково вiдказав той, але сидiв смирно. Розумiючи, що з рук запорожця все одно не вирватися.

– Тарасе, та схаменися нарештi! – гримнув Непийвода. – Ти ж не простий козак. Характерник! Згадай, що вмiеш, i займися дiлом! У вiконце вiн подивиться. Тьху… Самому не смiшно?

– Ой, лишенько! – сплеснув той. – Вiриш, дядьку Іване, як вiдрiзало… Тiльки одна думка в головi i крутиться, щоб вискочити надвiр та рубати кожного зустрiчного бусурмана… – заклiпав очима Куниця i змахнув непрохану сльозу. – Вони що, взагалi нiколи хату не провiтрюють?

– Не можна, – Непийвода зрозумiв настрiй парубка i пiдiграв його хитрощам.

– Гм… Не скажу, щоб iм це допомогло!

– Хтозна, – знизав плечима сивий запорожець. – Якщо ми тут, то може i фортуна до Іцхака плечима не повернулася. Але про це потiм поговоримо. Зараз ти роби так, як у селi упирiв. Коли ординцiв заманювали. Ти розповiдав про лiтаючий погляд? Ось i поглянь навколо, а я – постережу, щоб нiхто не перешкоджав.

– Добре.