Тричі не вмирати. Спадок

 – Я зовсiм iнше мала на увазi…

– Яка тепер рiзниця, що i хто скаже, – вiдмахнувся Тарас. – Бабусю не повернеш i не вибачишся…

– А ось це – як би то сказати, не так безнадiйно… – статечно вiдгукнувся домовик. – Я, примiром, не певен, що Знаюча так просто покине власну хату. Здаеться менi, що небавом, у тутешнiх мiсцях, однiею берегинею стане бiльше. Так що не сумуй, господарю – думаю, буде ще в тебе можливiсть i вибачитися, i виправдатися.

– Поiв би ти чого-небудь, пане-господарю… – порадив жалiсливий сусiдко.

– Це в тебе, йолопе, кров геть вiдiйшла. Змивши рештки розуму… – сердито забурчала мара. – Пiч вiд учора не топлена, борщ не зварений… Що господар iстиме?

– А я про що? – не здався сусiдко. – Нехай тiльки звелить – миттю обернуся. А без дозволу хазяйнувати не можна. Не гiрше за мене знаеш…

– Жерти хочеш, утробо ненаситна, ось i чiпляешся до молодого господаря… – не давала себе переконати мара.

– Може, й справдi, повечеряти? – задумливо промовив Тарас.

– Оце дiло! Оце добре… – втiшився сусiдко. – Я вже йду!

– Сиди, бiдо недолуга… – спинила чоловiка мара, крекчучи i шарудячи тирсою та квасолинням. – Поки ти впораешся, наш господар не те що до пiзньоi ночi вечерi не дочекаеться – снiдати завтра в обiд буде. Сiдайте до столу, сама все зроблю.

Схоже, i Нав, i Яв, а може – навiть Прав влаштованi однаково, i без жiночих рук нi «тпру», нi «ну»… Хоча, що ж тут дивного – господиня потрiбна в кожнiй оселi.

Тарас ще й обличчя не вмив, як у печi басовито загув вогонь, в курнику сполошилися кури, а трохи згодом на сковородi зашкварчала величезна яечня. Розпускаючи по хатi духмяний аромат смаженоi цибулi i пострiлюючи пригораючими шкварками. Хлопець тiльки облизався. Вiд таких запахiв i ситий враз зголоднiе, а вiн – ще як позавчора обiдав.

– Ти там, тее… – Тарас затнувся, не звик ще командувати, хоч i своею, можна сказати – домашньою, а все-таки нежиттю. – Не шкодуй яець… Так щоб на всiх вистачило… І свiтло запалiть. Чого дарма в темнотi сидiти?

Що саме запалив домовик, Куниця не второпав, але рiвне i ледь блакитне сяйво, що освiтило кiмнату, бiльше нагадувало легку передранкову iмлу, нiж вiдблиск полум’я.

– Не турбуйся, господарю, – вiдповiла мара.