Тричі не вмирати. Спадок

От тiльки викочуеться з-за обрiю сонце геть недобре, похмуро-багряне, зловiсне. Немов здiймаеться заграва над величезним пожарищем…

І хоча напiвроздягнена, гомiнка юрба односельчан, якi збiгали на берег, кваплячись зануритися в рiчку одночасно з першими променями новоi днини, крiм браку одежi, нiчим не нагадувала натовп погорiльцiв, – споглядання гармидеру, вiдгукнулося у серцi хлопця таким гострим болем, що Тарас охнув i схопився за груди. А слiдом – на його плечi непосильним тягарем звалилося передчуття неминучоi бiди.

Роздiл другий

Вибираючи мiсце для житла, колишнiй запорiзький козак Тимiш Куниця бiльше думав про безпеку родини, анiж про зручностi проживання та сад-город. Тому й випхав хату на найвищий пагорб, який тiльки можна було знайти по всiй околицi. От i скрипiв безперервно та жалiсно пiд усiма вiтрами, незвичний для тутешнiх мiсць, флюгер у виглядi стрiли, над гостроверхим дахом обiйстя Куниць. Заздрячи при цьому глинобитним стiнам, яким хоч трохи вдавалося ховатися за густими кронами розлогих яблунь та вишень.

І Тарас, кожен раз, як пiднiмався крутою стежкою нагору – з порожнiми руками чи важкою ношею, – не забував згадати «добрим» словом надмiрну батькiвську обережнiсть.

Але сьогоднi Куниця i не помiтив, як злетiв на пагорб i опинився бiля хвiртки рiдного подвiр’я.

– Все, бабусю! – закричав переможно, в три стрибки долаючи вiдстань до порога i вiд надмiру почуттiв ледь не зiрвавши зi шкiряних петель, по-старечому стогнучi дверi. – Скiнчилися нашi муки! Ти не повiриш, що я знайшов! Ось, дивися!.

Але не почув анi слова у вiдповiдь i здивовано перепитав:

– Агов, бабусю?! Ти де? Спиш, чи що?.. А сонечко-то вже над пагорбом… Казав тобi допiру: не треба старого пiвня рiзати, поки молодi спiвати не почнуть – не послухалася: от i нема кому вранцi розбудити. Прокидайся… Я тобi зараз таке розповiм…

Зазвичай небагатослiвний юнак торохтiв без упину, немов побоювався, що вiд вируючого в ньому сум’яття, може луснути, ледь стулить рота.

– Бабусю, агов! Ти де?!

Сонячне промiння, що проникало в кiмнату крiзь нещiльно прикритi вiконницi, усерединi створило блiду напiвтемряву, i Тарас не вiдразу помiтив, що i вогонь в печi не горить, а бабуся Аглая лежить у своему закутку, пiд звисаючими зi стiн i жердин гронами часнику, цибулi i безлiчi iнших в’язок та косиць рiзномаiтого сушеного зiлля i трав. І тiльки пiсля цього звернув увагу на незвичайну тишу, що панувала у свiтлицi.