Тричі не вмирати. Наречена

А Нечистий крадькома проводив iх настороженим поглядом, поки постатi молодого запорожця i негостинного звiра не сховались за вершиною могили.

– Не образишся, – запитав у Панька Лис, позiхаючи на весь рот, – якщо ми ще подрiмаемо?

– Ой, прошу, не робiть собi клопоту через мене… – щиро вiдказав той. – Я i сам ледве на ногах тримаюся… Та й куди нам поспiшати? Завтра буде день – встигнемо наговоритися.

– Щира правда, – кивнув Гарбуз. – Тодi бери Остапова попону i лягай, де хочеш. Хоч i в курiнь забирайся, якщо змерз… Вранцi, як скупаешся, пiдберемо тобi щось з одягу, а то – прости Господи, дивитися соромно на твое лахмiття.

Панько ще раз сонно подякував запорожцiв за гостиннiсть, загорнувся з головою в запропоновану попону i задрiмав просто там, де сидiв. Збоку мало здаватися: людина так стомилася, що вже i влягтися зручнiше не в змозi. Дивлячись на нього, запорожцi тiльки головами спiвчутливо похитали. Як, мовляв, лиха доля небораку заiздила…

А ще за кiлька хвилин i самi мiцно та безтурботно поснули.

Коли багаття погасло настiльки, що жар в ньому ледь жеврiв, Панько тихенько пiдвiвся i пiдкрався до козакiв.

– Агов! Пане Лис! Пане Гарбуз! – покликав голосно. – Гей, козаки! Спите, чи що?!

Але тi навiть не вухом не повели.

Тодi Панько нахилився ближче, якусь мить прислухався до iх розмiреного дихання, а потiм смикнув рудого козака за плече.

– Вставайте! Тривога! Татари!

Але Лис i не думав прокидатися.

Тодi плюгавий чоловiчок щосили копнув запорожця пiд ребра i зло розсмiявся, коли той, буркнувши щось невиразне, повернувся на iнший бiк.

– І що, панове запорожцi, славнi воiни, чи до вподоби вам мое частування?.. Хе-хе-хе… Тепер будете спати, поки татари розпеченим залiзом вас не розбудять. Бач, що придумали – зi мною жартувати. Один ховае всякий непотрiб в сiдло, iншi – каверзнi питання ставлять… – примовляючи все це, Пасiчник гидливо, немов бруд, двома пальцями, кривлячись i сопучи, як вiд зубного болю, стягнув з себе хрестик i знову запхав його в кисет.

– Ось так значно краще… – зiтхнув полегшено i потер шию. – Ф-фу, немов тисяча оскаженiлих блощиць покусала… Думав, не витримаю. Ну, ви спiть, спiть. А я пiду, гляну, як там ваш товариш?.. Сподiваюся, йому мiй тютюн теж сподобався.

Панько неспiшно вибрався на вершину кургану, озирнувся i, вже не криючись, зареготав на повний голос. Остап Байбуз теж мiцно спав, одурманений сонним зiллям, яким Панько щедро приправив тютюн.