Тричі не вмирати. Наречена

– Обов’язково буду, – вiдгукнувся Василь, зi стогоном сiдаючи бiля вогнища. – Життя на царськiй службi до всякого привчае. Хоча, можеш менi повiрити, Іван Васильович не забув би за таке парочку голiв з плечей зняти. Для науки iншим слугам… Не дарма ж його Грозним прозвали. Але не все в нашiй владi. Мов крiзь землю провалився нечистий.

– От навiженi… Та у нас всього чотири голови… Довелося б, для остраху, вiдразу переполовинити загiн. А з ким пiсля раду тримати? – вимучено посмiхнувся Куниця. – Краще скажiть, що далi робити, братцi?

– Є, нi… Ти отаман, голова… тобi i вирiшувати, – знизав плечима Степан i несподiвано звернувся до дiвчини: – Галлiя, прикрий нас з Василем хоч чим-небудь.

Бачиш, одяг весь розлiзся. А голяка – незручно якось, вiд важливих думок вiдволiкае, а мiй морок для тебе, що серпанок.

– Уже, – посмiхаючись одними очима, вiдповiла дiвчина. І чоловiки виявилися одягненими в чудовi, оксамитовi шаровари i м’якi замшевi безрукавки. – Носiть на здоров’я.

– Дякую, сонечко, – щиро подякував Орлов, задоволено розгладжуючи новий наряд.

 – Цiлком iнша справа. Що не кажи, брате чарiвник, а жiнки в цьому набагато краще нашого розумiють… Ну, так що ти придумав, отаман? Куди тепер?

* * *

Стiкаюче на жар гарячим смальцем, м’ясо видавало запаморочливi аромати, але похмуро насупленi люди не звертали на нього жодноi уваги. І тiльки, як у вечiрньому повiтрi вiйнуло горiлим м’ясом, Галлiя обережно торкнулася плеча Куницi.

– Пане… отаман… Тарасе… Ваша вечеря зовсiм згорить.

Поснули ви всi, чи що? Можна, я знiму дичину з жару? А то – голодними залишимося.

Вiд голосу дiвчини чоловiк, названий отаманом, струснув чубом вiд сну i хрипко перепитав:

– Що?

– М’ясо пригорае… – повторила шаманка.

– Нi, про сон…

– А… Поснули, кажу всi, а м’ясо пiдгорае…

Куниця перевiв розсiяний погляд на багаття i остаточно прийшов до тями.

– Так що ж ти сидиш? – вхопився за найближчий прут з нанизаноi на ньому чвертю заячоi тушки i радiсно закричав: – Гей, друзi! Прокиньтеся! Все не так погано… Я ж вам про свiй останнiй сон розповiсти не встиг.

– Про що? – швидко повернувся до нього бiлявий здоровань. – Так, ти згадував, але часу не було…

– І чим воно нам допоможе? Релiквiю ми знайшли… i втратили… – байдужiше поставився до слiв товариша Василь.

– Хапайте м’ясо, поки остаточно не перетворилося в вугiлля, i слухайте…

У голосi козака не залишилося й слiду вiд колишньоi зневiри.