Тричі не вмирати. Наречена

– На, натягай…

– Гм… – замiсть того, щоб образиться i вiдповiсти настiльки ж гарячково, Василь задумливо почухав пiдборiддя. – А знаете, братцi, справдi тенькнуло щось в душi. Навiть дивно… Та тобi, Степане, що за клопiт? У Тараса – Ребекка е, у тебе – Аревiк. То чого б i менi не позалицятися до когось? Вiк парубкувати чи що? – i додав з усмiшкою: – Тим паче, вона тепер зовсiм не замурзана. А волосся – що променi сонячнi…

– Це ти з-пiд хмар розгледiв? – хмикнув Небаба.

– Нi, зараз бачу…

Побратими дружно простежили за поглядом Василя i побачили полонянку, що неспiшно йшла вiд рiчки.

Занадто простора сорочка козака, перетягнута в поясi, сплетеним iз трав перевеслом, не висiла на нiй безформним лантухом, а вигiдно пiдкреслювала тонкий стан i стрункi стегна дiвчини. Вiдмите до кольору стиглоi соломи довге i пишне волосся вона заплела в товсту косу, але не сховала ii за спину, а навмисне перекинула вперед, додатково натягуючи лляну тканину на грудях. Вiд чого тi здавалися набагато бiльшими i привабливiшими.

Що ж, тепер i у найзапеклiшого злостивця i плiткаря не повернувся б язик назвати ii замазурою. До вогнища пiдходила справжня красуня, котра чудово знала собi цiну, а також – слабкостi чоловiкiв i вмiла привертати до себе увагу.

Задоволена зробленим враженням, Галлiя зупинилася, не доходячи кiлькох крокiв до вогнища, i вклонилася Тарасовi.

– Що ще накажеш, отамане? Вiрна раба чекае слова свого пана i повелителя.

Голос у бусурманки був подiбний до дзюркотливого струмка i не потребував жодних додаткових чар, щоб три парубки на якийсь час онiмiли. І якщо б шаманка захотiла порушити клятву, пiдходящого моменту годi й шукати. Зараз воiни були цiлковито у владi ii жiночих чар.

Галлiя обвела парубкiв переможним поглядом, а потiм несподiвано почервонiла i пирснула в кулачок, дивлячись на Орлова.

Їi смiх у першу чергу вивiв iз зацiпенiння Небабу. Степан ляснув себе по чолi i швидко став до дiвчини боком.

– От йолоп… – прошепотiв збентежено. – Гм… незручно вийшло. Не мiг вiдразу змiркувати, що вона теж крiзь морок бачить… – потiм потер задумливо перенiсся i теж усмiхнувся. – А й нехай… Я ж не навмисно. Сподобаеться, значить, так тому i бути… І нiякий конфуз не зашкодить.

– Що ти там шепочеш? – отямився i Куниця.