Тричі не вмирати. Наречена

І робили вони це, хоч i не хутко, зате так злагоджено, що батько ледве-ледве встигав наколоти свiжих дров.

Не дарма кажуть, що людина може нескiнченно довго милуватися, як горить вогонь, тече вода або працюють iншi. Куниця настiльки захопився незвичним i напрочуд гармонiйним видовищем, що не помiтив, як до нього пiдiйшов староста Висiлкiв.

– О, швидко ти обернувся. Видно, пильна справа. З хорошою звiсткою поспiшав, чи не дуже? – пробасив Петро Бобрик, з’являючись поруч зовсiм нечутно, мов власний привид.

Куниця рвучко обернувся до нього, але в поставi кремезного чоловiка не було навiть натяку на агресiю.

Хоча шапку все-таки не зняв.

– Тобi судити, староста… – вимовив статечно, ввiчливо кланяючись. – Я розповiм, як е, а ти сам вирiшуй.

– Говори.

Староста вiдповiв настiльки ж чемним поклоном, а пiсля так важко опустився на закопану бiля ганку лавку, що товстезна дошка аж застогнала пiд його вагою.

– Сiдай, – кивнув на вiльний краечок. – Подейкують, в ногах правди немае…

– Дякую… – не став чинитися Тарас i, щоб хоч якось почати розмову, зауважив з усмiшкою: – Ось тiльки сумнiваюся, що вона в тому мiсцi, котрим на лаву сiдають…

– Хто зна, хто зна… – не пiдтримав жарту похмурий упир.

 – Якщо зважити на те, як ви, люди, обходитеся з життям, единою справжньою цiннiстю, що дав вам Творець, то – цiлком ймовiрно, що саме туди ви свою правду i засунули… Але не будемо з розумним виглядом пересипати з пустого в порожне, викладай: з чим повернувся туди, де сам знаеш, тебе не ждуть?

– Хочу чамбул ординцiв до вас запровадити… – немов з моста в воду бухнув Куниця, вiдчуваючи, як погляд старости пронизуе його буквально наскрiзь, роблячи марною будь-яку спробу хитрувати чи вигадувати щось правдоподiбне i благопристойне.

Розумiючи, що гола правда буде саме тим, чого очiкуе досвiдчений упир.

Петро ще раз уважно подивився козаковi в очi, пожував губами i повiльно вимовив:

– Щедра пропозицiя, вiдьмак… І несподiвана. Мабуть, цiну таку ж заломиш? Кажи одразу, що вiд нас треба?

Куниця знизав плечима.

– Нi, так не годиться… – не прийняв мовчання староста. – Адже неспроста добрий християнин нечистi допомагати взявся. Вибач, але я довго живу i в людську доброту, а тим паче – безкорисливiсть, давно не вiрю…

– Резонно, – неохоче погодився молодий козак, стомлено проводячи рукою по обличчю, немов витираючи з нього випадковий налiт нещиростi i пилюку турбот. – Тiльки ось що я тобi скажу, Петре… – продовжив трохи згодом: –…рiзнi ми.