Тричі не вмирати. Наречена

Інший норовить ще i всiстися зручнiше, та батогом пiдганяе… – не образився староста i продовжив, як нi в чому не бувало: – Моя платня буде цiннiшою. Я дам пораду…

– Угу, – тепер уже не втримався вiд кпину i Небаба, продовжуючи мiцно тримати за зв’язанi зап’ястя принишклий предмет обговорення. – Як вiдомо: нiщо не коштуе так дешево i не обходиться настiльки дорого, як добра порада…

– Пораду? – перепитав Куниця. – А яку?

– Тобi краще знати… – знизав плечима староста, засовуючи великi пальцi за пояс i похитуючись з носка на п’яту, наче демонстрував усiм виглядом, що готовий розрахуватися хоч зараз.

 – Але не поспiшай, пане отаман… Всьому своя цiна i свiй час. Коли прийде така мить, що не знатимеш, як бути i що робити – згадай моi слова i приходь. Ось тодi i поговоримо. Хто зна, може i не даремно час згаеш…

– Добре.

Може, комусь iншому всi цi недомовки i не дуже сподобалися б, але Тарасовi, – з дитячих рокiв привченому батьком, що справжнiй козак бiльше слухае, нiж розпитуе, а також до постiйних напiвнатякiв та iншоi таемничостi, що оточувала покiйну Аглаю Лукiвну, – слова упиря не здалися дивними.

Бiльш того, Куниця одразу збагнув, що така обiцянка в устах нечистi вартуе набагато бiльше, нiж здаеться.

– От i добре, – посмiхнувся той, з деяким жалем в останнiй раз обмацуючи поглядом полонянку. – Значить, домовилися? Ну, тодi, ви тут розважайтеся, як бажаете, а я до своiх пiду… А то, чого доброго, за розмовами голодним залишуся… – i додав, нiби вибачаючись: – Занадто довго ми терпiли… Тепер iх не зупинити.

Якщо не потурбуюся про себе сам – до останньоi краплини висмокчуть… Навiть кульгавого коня не залишать.

Вiд згадки про страшну долю, що не без iхньоi допомоги чекала на переможених татар, Куниця мимоволi здригнувся i спохмурнiв.

– Ви собi як хочете, хлопцi, а я тут довше залишатися не мае намiру… Бусурмани хоч i вороги заклятi, а все ж – не по-людськи вийшло. І так гидко на душi, що блювати хочеться.

– Слушно… – кинув через плече староста. – Ідiть, вiд грiха подалi.

Не5чистi вiри немае, можуть за добро i лихом вiдплатити.

– От тобi й маеш! Нiяк не догодиш… – знизав могутнiми плечима Степан. – То ти, Тарасе, безвинно страждаючим упирям допомогти хочеш, то – татарву жалiеш. І, до речi, на ось – тримай свою здобич… – здоровань рвучко висмикнув полонянку з рук Орлова i штовхнув ii до побратима. А та вiдразу впала на колiна й обняла козака за ноги, притискаючись щокою до чобiт. – О… Гарненько подумай, перш нiж ii присягу приймати.