Старі-старі казки

Не-е! Це без мене!

– Дак а де жiнку взять? – почухав потилицю Ведмiдь, – ну, таку шоб i глянуть не страшно, i шоб людина, як людина, i взагалi…

Треба сказать, шо Ведмiдь, хоч гультiпакою i бабнiком не був, красивих жiнок все одно любив. А хто iх не любить? Тож почав, як водиться серед багатеньких Буратiнок, виписувать собi дiвок iз модельок. Вони, канешно, були симпатичнi, але коли одiтi i накрашенi. А роздягни – однi кiстки стирчать, умий – брови та вii намальованi постiкали i стоiть перед тобою гола блiда моль.

Приунили тут Ведмiдь iз Змiем, але модельок все одно виписували – вони таки певним чином скрашували iх чоловiчу самотнiсть. Да i модельки в накладi не лишались, бо Ведмiдь не був жадiною.

Отак вони собi «страждали» з модельками i прямо не знали, як тих страждань позбутися, (бо не дуже й хотiлося). Аж ось одного вечора у ворота Ведмедевого обiйстя постукали.

– Та ну нах, – сказав випивший Ведмiдь, заглядаючи черговiй бiлявцi в лiфчик у пошуках цицьок, – хай тулить дальше.

– А якшо то хтось такий же, як я? – возразив не менш п’яний Змiй, – може людинi нiкуди податься? Одкрию.

– Як хоч, – махнув рукою Ведмiдь.

Змiй вiдчинив ворота i побачив перед собою жiнку. Вона тримала за руки двох дiвчаток, рокiв шести-семи.

– Вечiр добрий, – сказала жiнка, – я чула, у вас тут робота е?

– Де чула? – з пiдозрою спитав Змiй.

– Люди кажуть, – не злякалась незнайомка.

Змiй уважно оглянув жiнку. Бабець був, скажемо прямо, так собi, третього сорту, сiра якась вся, неказиста, замордована…

– Мам, – раптом запхикала одна з дiвчаток, – iсточки хочу…

Змiя як током вдарило.

– Нема куди йти? – спитав вiн жiнки.

– Нема, – вiдповiла вона з гiднiстю, хоча губи тремтiли, – дiти голоднi.

– А сама? – спитав Змiй.

– Обiйдусь, – гордо пiдняла вона голову.

– Звати як?

– Марiя.

– Ну заходь, Маша, будеш нам варити кашу, в хатi прибирать, посуд мить.

Залишилась Маша у Ведмiдя iз Змiем – домашнiм хазяйством заправлять. Іти iй i справдi було нiкуди: чоловiк помер, дiд з бабою теж, а свекруха з дому вигнала.

І ото дивина – з появою Маши та дiтей у будинку якось посвiтлiшало. При зовнiшнiй неказистостi володiла Маша внутрiшнiм свiтiнням – наче вогник горiв у неi в серединi, пiдсвiчуючи очi, шкiру волосся.