Циганка за мільйон

Менi розповiли, що то його молодший брат, який нещодавно повернувся на батькiвщину з iншоi краiни та тепер збирався вiдкрити справу у Тростянцi. В той день вони розмовляли неподалiк вiд нас i Петро засмiявся. Але не смiх мене вразив, а очi. З холодних та колючих вони перетворилися на теплi та веселi. Спочатку я навiть не мiг повiрити, що це тi самi очi. Стiльки в них було життя, енергii, запалу… В той момент вони зробили Петра схожим не на акулу бiзнесу, а на малого хлопчину, який не знае що таке лють i ненависть.

На жаль, це тривало не довго й в наступну мить, коли Шушков зустрiвся зi мною поглядом, я знову побачив перед собою зiбраного й розважливого бiзнесмена, що здатен будь-кого порвати на шматки заради власного прибутку. Саме це мене й здивувало. Очi Петра оманливi. Будь уважна з цiею людиною, Перлина моя.

– Добре, дiдусь, – пообiцяла дiвчина, вiдсторонившись i повертаючись до спостерiгання за горизонтом.

Барон Роман Карачай з любов’ю та каяттям спостерiгав за онукою.

– Якби у мене була хоча б одна можливiсть заборонити цей шлюб…

– Нi, не переймайся через це, – перебила його Тасарла, – так забажали небеса. Це доля. Вiд неi нiкуди не втекти.

Дiвчина впевнено розправила плечi, i Роману знову захотiлося ii втiшити, але вiн добре знав свою онуку. Вона сильна й безстрашна навiть перед обличчям небезпеки, тож точно знайде вихiд i з цiеi ситуацii. Барон був впевнений, що Тасарлi вдасться зiбрати докупи понiвечене серце Петра. Варто iй тiльки цього забажати.

– Я розумiю всю серйознiсть ситуацii, розумiю, чому повинна залишитися тут. Це мiй дiм i жоден чоловiк не змiнить цього факту. Я виросла у цiй мiсцинi й люблю наш табiр, наш лiс, поля, сади… – Неочiкувано пустилася у вiдверту розмову Тасарла, – Пам’ятаеш, коли менi було п’ять, я вмовила Зару та Папушту i ми втекли з дому на двi доби? Обладнавши в лiсi собi будиночок, ховалися там, граючи у дорослих.

– Як таке можна забути. Твоi батьки тодi ледь душу з Чендера не витрусили, намагаючись вивiдати де ти дiлася, – з посмiшкою вiдповiв барон, – але вiн мовчав.

Не видав. Мiй онук!

Тасарла зрозумiла, що дарма задiла цю тему й поспiшила ii змiнити:

– А пам’ятаеш, як я вперше вчилася сидiти на конi?

– Ця картина й досi в мене перед очима. Варто було тваринi повернути голову чи пiдiйняти ногу, як ти тiеi ж митi вiдскакувала вiд нього. Але потiм переборола страх i все ж навчилася iздити верхи.