Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Дорогою iй здавалося, що тiлом вона зосталася пiд церквою з прошаками, а душею вiдходить усе далi й далi вiд себе, у той кращий свiт, де наймилiшi вже стужилися за нею…

І рвалася на службу, в знамениту хiрургiчну клiнiку, де впродовж десять рокiв працювала операцiйною сестрою… Але повернення не принесло iй утiхи, бо пiсля хвороби вона зробилася надмiру спiвчутливою до чужих страждань, а вигляд кровi викликав нудоту й сльози. Вiдтак лiкарi порадили iй на деякий час забути про роботу й податися у якийсь путнiй санаторiй.

Але Євгенiя, незважаючи на вмовляння Адася, нiкуди не поiхала: боялася, що незнайомi, неприемнi запахи назавше витiснять з квартири ii дух.

Вiдпровадивши чоловiка на службу (на той час вiн уже очолював концерн «Зело Украiни»), вона до обiду пекла для прошакiв i готувала Адасевi рiзнi смаколики, а потiм, приклавшись до чарки, аж до повернення чоловiка лежала в лiжку й уявляла собi, як душа ii легко й безболiсно позбуваеться тiла й лине… туди, де iй належить бути.

Й напевне, спилася б, якби не Андрiяна…

Євгенiя познайомилася з нею на виставцi квiтiв, якi проводив концерн Адася в парку, що на днiпровських схилах. Вона першою пiдiйшла до неi:

– Андрiяна Рясна – художниця, журналiстка, – жестом пiдкликала молодика з кiнокамерою i вручила Євгенii мiкрофон. – Коротке iнтерв’ю для киiвських новин та журналу «Золота пора». Якi квiти наймилiшi вам, гарнiй жiнцi в розквiтi життя?

– Живi. В горщиках, – зашарiвшись, промимрила Євгенiя.

– Менi також! – дружелюбно й пiдбадьорливо посмiхнулася Андрiяна. – Чи подобаеться вам цьогорiчна виставка?

– Нi! – випалила Євгенiя.

– Чому?

– Тут забагато зрiзаних квiтiв.

– Правда ваша. Але будемо сподiватися, що вже нинi, пiсля закриття виставки, органiзатори роздарують iх вiдвiдувачам.

– Еге! – мляво згодилася Євгенiя, i обвiвши поглядом рiзнобарвне море, з сумом додала: – Жаль, що це не врятуе iх вiд передчасноi смертi.

Андрiяна змiряла ii уважним поглядом:

– Еге ж! Проте погодьтеся, що вона прекрасна.

Як там у класика: «Не рыдай так безумно над ним. Хорошо умереть молодым!» Впродовж трьох днiв тисячi людей втiшалися ними. Хiба це не чудово?

– Чудово, – невпевнено згодилася Євгенiя. – Проте, як на мене, тут бракуе польових квiтiв. Клаптика весняного лугу.

– Ви маете смак! – похвалила ii Андрiяна i запропонувала записатися на курси iкебани, якi вона провадить у клубi, органiзованому журналом.