Якщо полюбиш прокляття

Таемний хiд закiнчувався на такiй вiдстанi вiд замку, що легко можна було зникнути непомiченим: нiч, яка насувалася зi степу, усе огортала мороком, обминала лише тлiючi рештки фортецi, що зловiсно мерехтiли в темрявi.

Повагавшись кiлька хвилин, Корiель вирiшив iти уперед, озирнувся – i не побачив Вiланди. Вона не могла вiдiйти далеко, бо була занадто маленька. Хлопчик це розумiв. Вiн погукав ii. Але марно.

Корiель повернувся до пащi пiдземного ходу, однак сестрички там не застав. Вiн вiдiйшов осторонь, безсило опустився на землю.

Усю нiч хлопчик блукав навколо згарища, ховаючись за горбочками та кущами, шукав сестричку, стиха гукав ii, спотикався й падав, вiн замерз, подряпав обличчя й дуже поранив руку. Високi трави хапали за ноги, глузливо мерехтiли мiж пасмами димiв далекi зорi. Чорна стiна ночi нiби штовхала його у спину, i вiн пробивався углиб руiн.

Там його i схопили воiни у високих лискучих шоломах.

Темрява почала розступатися, повiтря вже несмiливо свiтилося бiлим холодним промiнням, а небо – сiрим сяйвом ранковоi паморозi. Химерно громадилися страшнi гранiтнi брили; розламанi, спотворенi, бридкi, вони ще пашiли жаром нещодавньоi пожежi. Кружляв серед камiння легкий вiтерець, забивав нiздрi задушливим смородом горiлого, занапащеного, знищеного. Уривчасто перегукувалися переможцi: нишпорили скрiзь, намагаючись знайти серед руiн щось цiнне.

– Це син тiеi вiдьми! – кремезний степовик штовхнув малюка вперед, i той мало не впав.

– Бачу, – зичним голосом вiдповiв маг, що зморено сидiв на теплому каменi, укутавшись накидкою, яка надавала всiй його постатi ще бiльшоi хижостi та зловiсностi. Проте коли вiн дивився прямо, блiде обличчя не видавалося грiзним та потворним. Вiн повернувся до малого, i той повiльно ступив кiлька крокiв уперед. Обое – i хлопець i маг – належали до одного племенi й мали довге, надзвичайно темне волосся та чорнi очi, через те дуже вiдрiзнялися вiд людей, якi стояли поруч i дивилися боязко й водночас вороже.

– Не бiйся, Корiелю, – пещеною рукою з довгими тонкими пальцями чаклун, не поспiшаючи, повагом погладив дитяче личко – i подряпини та синцi на ньому враз зникли, залишився тiльки бруд.

– Я не боюся.

Маленький Корiель зiрко вдивлявся в чорноту страшних очей i не рухався.