Якщо полюбиш прокляття

Розповiдали про них рiзне: нiби розумiють мову тварин, читають думки людей i навiть умiють укладати угоди зi страшними нiчними духами, якi переправляють душi померлих через захiднi гори до краiни вiчного сну. Тому й живуть набагато довше за звичайних людей i не старiють. Ходили чутки, що були вони настiльки зарозумiлими, що наважилися зневажати… Сонце, поклонялися тiльки Вогню. Через те, хоч i розумними були, не могли вжитися мiж собою: постiйно билися, ворогували, доки не знищили одне одного. Уцiлiти вдалося лише кiльком.

Заносило землею страшнi й величнi руiни кам’яних фортець. Удень там кричали ворони, а вночi страхiтливо ухали сови й шелестiли кажани. І наближатися до цих мiсць мало хто наважувався, хiба що розбишаки-бродники, покидьки рiзних племен, вiльнi й безтурботнi – тi нишпорили де хотiли.

Люди боялися останнiх чаклунiв, хоча iнодi зверталися до них за допомогою, бо тi були досить-таки удатними цiлителями, майже мертвих приводили до тями. А траплялося – i мертвих з того свiту повертали.

Але цiну за здоров’я призначали самi чародii, i нiхто не мiг знати наперед, чого вони забажають: кiлькох шкурок, глекiв чи самоi людини. Тi, кого забирали до замкiв, ставали невiльниками, iх не можна було викупити, а найстрашнiше – вони самi не хотiли повертатися до звичайного життя, ставали вiдлюдькуватими, осiбними i дуже скидалися на чаклунiв.

Тому орачi трималися подалi вiд кам’яних замкiв – так безпечнiше.

Щоправда, Диводанова прабабця любила поточити ляси про чаклунiв.

От i зараз вона сидiла на лавi з прядивом у руцi, а навколо неi – тiтки та сестри, рiднi й двоюрiднi, також з роботою в руках.

– Чому ж чаклуни ворогують мiж собою? – запитала одна з дiвчат. – За владу б’ються?

Диводан мишеням прослизнув на пiч, де затишно пахло сухою травою, i настовбурчив вушка, хутенько стягнув з голови шапку – щоб краще було чути.

– Не знаю, – сива бабуся старанно сотала довгу нитку покрученими кострубатими пальцями. – Мабуть, занадто войовничими були, от i почали один з одним змагатися.

Вважали себе розумнiшими й сильнiшими за богiв, через те й були покаранi.

– А ти колись чаклуна бачила?

– Нi.

– А ось люди кажуть, нiби…

– Люди всяке казатимуть, бо сестра моя Огнася колись сама до чародiiв утекла.

Диводан злiз iз печi, перевернув пусте дерев’яне цеберко й сiв на нього. Спер лiктi на колiна, пiдборiддя – на долонi, тiльки бiрюзовi очi вогниками свiтилися.

– Кажуть вона красунею була? – не могла вгамуватися сестра.