Сон тіні

Але Ізiнi цесарки з досвiта працювали, як найнятi: без перестанку хитали розмальованими голiвками, то збiгались докупи, то розкочувались по обiйстю, дрiбно клепаючи, мов пальовими паличками по ебенових теорбах. Аж зрябiло Мареотiйське озеро. Здавалося, не буде кiнця запальним змаганням птиць, що творили гамiр, дужчий за сварку перекупок з Рибного торгу.

Не лише в Ізiному домику, а й у сусiдiв, переважно людей тяжкоi працi, попрокидались ранiше, нiж мали в святочний день. Але не гнiвались; у кожного виникала думка: чи не пророкують цесарки дощу, що його майже п’ять рокiв не бачила Александрiя? Стробус вийшов умиватись до фонтана й зустрiв там Афру, яка набирала воду.

– От, завела наша цикада цокотух. Усiх цикад заглушать! – усмiхнувся фiлософ до Афри.

– Всяке дихання най хвалить Сотворителя, як вмiе, – лагiдно вiдповiла вона, добре знаючи, що Стробус i сам, з власних грошей, докупив чимало до Ізiного табунця.

– Чи не на дощ розговорились? Не дали тобi виспатись.

– Нi, сьогоднi я iм вдячний. Мушу якнайшвидше з дому.

Вiн похапцем умився, нашвидку з’iв жменю солоних оливок, випив гладущик ячмiнного пива, накинув святочний, свiжо вичищений у фулонiцi бiлий плащ i знову вийшов у двiр.

– І тебе звели на ноги цесарки? – привiтав вiн грекиню, що, сидячи пiд перголою, тримала в лiвiй руцi снiдання, а правою моделювала на дошцi барельеф.

– Може, на громовицю, – озвалась Гелене. – От хоч би. Вiдколи я в Александрii, ще не бачила тут дощу.

– Можливо: вiтер же «з Рима», – вiдповiв Стробус утертим жартом, яким характеризували вiтер з Європи. – Так пообiцяй, Гелене, офiру Гермесовi. Маю надiю сьогоднi закiнчити з Лiзiем. Оце iду просто до Хризiс.

– На щастя! Але, не погнiвайся на мене: як скiнчите, не заходь дорогою до Состена.

– Не бiйся, – усмiхнувся фiлософ, – сам пам’ятаю, що грошам не слiд вiрити. І оминаю попiни, коли в кисетi бiльше, як треба на день.

Перед ворiтьми побачив Ізi, що саме верталась з чергового бенкету:

– Скажи, дитино, Стробусовi: «на щастя».

Ізi привела до порядку хату, свою i Стробусову, переодяглась i вийшла надвiр. Сiла на кам’яну лаву проти Гелене, обхопивши руками колiна, й дивилась у далечину. Була сумна. Навiть виняткове цокотiння цесарок не притягло ii уваги.

Гелене швидко моделювала, коли-не-коли поглядаючи на Ізi, i стримувалась: гадала, що та довго не втерпить i заговорить.

Але Ізi мовчала надто довго.