Сон тіні

– Пророцтва… не тiльки, пророче, треба передбачати… сиди, сиди!.. iх ще треба й переводити в життя, – продовжував заспокоювати Дiодора Прiск, що розкладав на столi, замiсть вiдсунених папiрусiв, глинянi коробочки з фарбами, яких уживали актори-мiми.

– А як ти мiг би це зробити, сидячи в такiй добрiй i певнiй схованцi?

– Але що ви робите? Що ви робите? – тiльки й мiг видобути з себе Дiодор.

– Таж сказано: рятуемо тебе з бiди, – вiдповiв Татiан, що сидiв перед люстром, як у себе вдома.

– А тепер, святий мужу, сиди спокiйно й дивись на мене… та не так трагiчно

– Ну, ну! – додав Прiск.

 – На це ж ти напевне не потребуватимеш нашоi помочi?

Пророк угруз у фотель i, не моргаючи, дивився на Татiана, як вiн зручно одяг сиву перуку й примiрював довгу кучеряву бiлу бороду, одночасно ласкаво говорячи до жерця:

– Ти-бо турбувався долею iмператора та iмперii, а про свою власну й забув запитати оракула. Хоч я, може, в цих справах тямлю менше за вашого бiлоногого придверника, а все ж таки я не найгiрший пророк.

І можу тобi напророчити про те, що ти забув запитати… наприклад, цiлком безпомилково можу тобi напророкувати, коли й як ти можеш померти. Та ну, дивись-бо веселiше! Вважай: коли «можеш», а не коли вмреш. А от ти, мабуть, цього й не знав. Ну, тож чесно признайся, що пророкувати цезаревi було б для тебе досить важко.

Поглядаючи на Дiодора, Татiан вправно робив з себе його портрет.

– Звiсно, шляхи зiр на небi ми не дуже розрiзняемо. Зате, повiр менi, найдостойнiший, кажу тобi це по-приятельському: ми лiпше за тебе знаемо шляхи, якими слiд iти цезаревi.

– Зморшку бiля ока! Лiвого! Трохи глибше, – пiдказав Антiстос, що дивився через Татiанове плече в люстро. І долив Дiодоровi: – Але, найдостойнiший, справдi даремно хвилюешся.

– Та вiн невдячний, – озвався Прiск. – Ми йому помагаемо, а вiн нам не хоче, – i торкнув жерця пiд лiкоть.

– Центурiоне! Шануй пророка, – повторив знов Антiстос.

– Таж шаную: я ж не безбожник, – вiдказав Прiск, розглядаючи шматок папiрусу з накресленим планом святинi.

– Ми, бач, мали думку з тобою поговорити наперед «начисто», – лагiдно висвiтлював Татiан. – Та кажуть, що ти якийсь мовчазний, нерозговiрливий. А, зрештою, воно так буде лiпше. Принаймнi ти не в спiлцi з нами. Маеш цiлком чисте сумлiння. І перед богами, i перед цезарем. Тож не хили голови. А певно, що такою дрiбничкою ти хвалитись не будеш.

– Це вже я ручусь за його мовчання, – присвiдчив Прiск.