Шляхами і стежками життя

А iх Естрельiта не повинна була мати, бо бабуня твердо вирiшила – немовби цiлком забула про еспанського вуйка-опiкуна, – що дiвчина, як доросте, стане черницею.

– Чернеча регула[182 - Регула (лат. regula) – правило, закон, чернечий статут.] – единий приятель того, хто не мае нiкого на свiтi! – казала бабуня.

– Матерi дитина не мае. Батько ii вирiкся. Я – довго вже не буду на цьому свiтi. Най же лiпше дитина не зазнае анi зрадливих радощiв свiту, анi його пекучих болiстей. Най iде до кляштору. Там знайде принаймнi тривалий мир та спокiй за кляшторною стiною.

Дiвчинку в бабуниному домi доглядали, навчали, виховували, дбали, щоб була здоровою. Естрельiта мала все, крiм вiльного повiтря та сердечного тепла. Мала все, за що можна заплатити… Єдиний явний промiнь сердечности знаходила, коли iй щастило вирватись з «панського будинку» й втiкти до баби Северини, що доглядала дрiб у маетку.

Там було затишно й тепло. Пахло сушеним зiллям, розвiшаним пучками i пучечками по стiнах. Баба Северина була «зiлiйниця»[183 - Зiлiйниця – жiнка, яка знаеться на зiллi та лiкуе травами, знахарка.

Перед темною iконою у срiбнiй «шатi» висiли на шовкових ниточках гарно мальованi писанки i свiтилась лампадка – червона i тепла. Немов горiло офiрою живе серце Северини, яка собi вже нiчого не бажала вiд життя. Сама баба Северина ходила завжди одягнена у темно-гнiду – однаковоi барви з ii обличчям – одежу. Немовби ii всю вирiзьблено з одного шматка темного дерева.

На небарвленiй, завжди такiй чистiй пiдлозi бабиноi кiмнати розстелено було домотканi «ряднинки». Над лiжком – припнута червона картата плахта.

– До шлюбу в нiй iшла, синцю! – зiдхала Северина, дивлячись на плахту. Казала «синцю» всiм, однаково i хлопцям, i дiвчатам, старим i молодим. Стара знала безлiч казок. І не «про красуню з золотим волоссям» чи про принцесу, що носила ослячу шкiру, але про те, звiдки взялися на свiтi дикi гвоздики, чому жайворонок летить до сонця, чому чайка – «татарська душа» – все про «кни-ги! кни-ги!» кричить, нагадуе.

Навеснi у баби Северини аж лящало вiд щебетання. То на всiх полицях ii кухнi, у ситах, решетах, скриньках та скриночках було повно «потяток»: курчат, каченят, гусенят, iндичат, перличок. Все те – жовтеньке й пухнате, як квiточки кульбаби, – вiтало весну i життя.