Вічник

«Коли вивчишся, будемо кувати й заднi», – казав з вуркотливим смiшком. Вони спрягалися з сином i так орали своi пiснi кам’янi нивки.

Пiд хащею в дiда були довбанi кимаки з бджолами. Увечерi ми ходили туди. Дiдо брав бджiл у щiпку i клав iх собi на волосся, на бороду. А пак по однiй легенько тулив i до мене: «Так вони твiй запах запам’ятають i не будуть кусати. Се дуже розумнi мухи».

Дiдо ходив у вовняних гатях з широким пасом-чересом i мав довге темне волосся, в яке пiсля iди витирав руки. Рипучi постоли взував лише до роботи, бiльше ходив босим, нерiдко i взимi перебiгав так двором.

Куди б не iздив, на возi мав корчажку свiжоi води, яку за день i випивав.

Вода чистить мозок, як скло, – любив приповiдати. – Радо ii пий i споживай те, що зросло на водi й на сонцi, i будеш чистим i твердим, як скло».

Сам вiн не сiдав за стiл, кедь там не лежав жумак зеленини. Баба се добре знала. Яка приправа, така потрава. Мiг зрiдка ввечерi глитнути вина чи паленки на хронi чи на павутиннi. Та не бiльше, як на два персти в погарчику.

Так, аби лише рот сполоснути. Коли хтось бiльше пив, дiдо морщився: «І людям мерзко, i Богу. Не будеш пити – нич не втратиш. Будеш много пити – втратиш усе».

Вiн на все позирав з легким смiшком. Дiдо був моiм першим учителем. («Глядай не долю, а волю»). Посилав мене до кадуба за квасною водою з глиняним пивняком, у якому цоркотiли камiнцi. На дорогу давав скибку кукурудзяноi начанки. За мною ув’язувалися ластiвки. Я гадав, що вони лакомляться на хлiбець, i жалiвся дiдовi.

А той смiявся: то вони за кониками й бриндаками летять. Ти йдеш, збиваеш траву – комашня фуркае в боки, а ластiвки й радi кормовi. А коли сам вiн ставав у ярню оранку, то першу грудку землi кидав ластiвцi – на гнiздо.

Дiдо навчив мене видiти довкола все живе й тiшитися йому – дереву, бадилинi, птицi, звiринi, землi, небовi. Вiн нiколи не обiймав мене, але я бачив, як його огрубiла рука пестить мох на криничнiй цямринi чи виноградну лозу. Вiн не говорив мудрi слова, але мудрiсть його коренилася в добрих очах i уважному серцi.

І вiд сього йому, неписьменному, вiдкривалися знання, незнайденнi i в розумних книгах. При його многотрудному життi се плекало його душу, давало iй обнову й успокоенiсть.

У тиху годину вiн сiдав самотиною i споглядав свiт природи. І сам зливався з тим свiтом. Завмирав, очi затягувала волога паволока. Тодi я не впiзнавав свого дiда. З часом зрозумiв: блажен, хто виховае в собi волю розуму i спокiй душi. Се – щастя.