Вічник

І коли зашпортаеться пораз перо з утоми i я примкну на мент очi, увижаються менi хиткi рiсочки, що вигойдують десь на теплому вiтрi твердi, як перли, зернятка. І голова моя ще бiльше тяжiе з розмислу: яке я сипну зерно-слово на аркуш.

Наситився я за життя книгами, пересiяв через душу iх мудрiсть, залишивши собi на карбi хiба що дрiбку – як соли, котру береш iз собою в недалеку дорогу. Вiщi ряди слiв стоять перед очима, як рiднi лиця; i маю я що повiсти свiту, маю що видобути зi споду душi i мушу; i прошу на се благословення, сил i снаги, щоб написане мною не мертвим саваном лягло в гробiвець пам’яти, – а живою водою на людський хосен i спожиток.

«Нате!» – кажу я вам, тим, що йменували мене в своему невiр’i, в своiй боязкiй шанi – то Знахарем, то Знатником, то Вiдуном, то Босоркуном, то Характерником, то Вiчним Дiдом, то Тим, що живе в Чорнiй Хащi…

«Нате! – кажу я вам, – скарб моеi душi й тiла. Тут вiн увесь. Кладу вам його пiд ноги».

Хтось переступить, як непотребу. Хтось обачливо промине. Хтось посмiеться з висоти своеi школованости.

А котрийсь i зачерпне з сього мисленного кадуба, i буде вiн йому непохибною радою на вiтрах судьби. Для нього й проваджу сю повiсть.

Цiлковий вiк свiй промовляв я до инших, тепер потолкую сам iз собою.

І от, поклавши на рiжечку аркуша калиновий хрестик, починаю свою дорогу берегом паперового листа. І слово йде за пером, наче за плугом.

З чого ж почати? Знаючi починають з початку. Але де вiн – початок? І що вiн – початок? Вiдаю одним: тiльки не з’ява з материнського лона.

Бо се лише ступець у грiшний свiт. А народження – то поклик. Поклик, який ти почув i розпiзнав у хащi пустих голосiв.

Нiкому, солодкi моi, не дано пiзнати до кiнця Істину. Бо не мае вона стосунку до наших земних уявлень, до наших законiв. І нiкому не переступити сього порога. Але ступити на сей духовний порiг можна i треба. Так постановив собi я. І, як звiзди лiпше видно iз дна криницi, так i Небо вiдкриваеться тому, хто неустанно споглядае його з глибини духовноi схими.

Так i я колись найшов сю камiнну криницю, пустельну темницю мого сум’ятного духу. Жива окрушина в лонi гiр, пiщинка в морськiй мушлi, – я викохував тут у собi перл безсмертноi душi. Упослiджений свiтом i покинутий людьми, замкнений у кам’янiй коморi Природи, – знайшов я свободу волi i радiсть ширяння духу.

І от як то було.

…Коли на досвiтку нас повели в Перевал, бiла мжа холодила нам розпаленi безсонною нiччю лиця. Боканчi слизькалися на мокрому камiннi.