Вічник

Змiрявши оком приблизно сорок п’ять градусiв, я повернув на полудень, вгадавши керунок за мохом на корi. Ще година ворискання з непролазнiй химоротi – i я вийшов до знайомого потоку. Подався вздовж русла i знову дiйшов до прямовисного крем’яного муру. Потiк губився в розщелинi, гейби пропадав пiд землю. Зате скальна порода тут була нiздрювата, крихка й аж iскрилася на сонцi. А пiд нею – повно карiчок вiд дрiбних копит. Дикi кози, здогадався я. На глевкiй землi тягся рiвний топтанець слiдiв. До лiсу нiякого ходу не було.

Дика маржина дiставалася сюди з крутого бескеття. На водопiйло, розумiв я. Але нащо звiринi товктися пiд скалистою брилою?

Я пiдiйшов ближче, лизнув кристалистий камiнь – i до мене все дiйшло. Сiль – от що притягувало кiз! Ножем вiдколов кiлька грудок i вже мав у кишенях трофей на спожиток. Виходить, я не сам у сьому пустинному обручi гiр. А в тому, що се таки круглий котлован, запевнився пiсля того, як протяв ще один 45-градусний прохiд на захiд. І мене вивело на знакомитий яворовий мiсток.

Зачароване коло замкнулося.

Зачумлений вiд думок i сумнiвiв, кинув тiло на ялинове лежбище i замкнув очi. Десь далеко пульсував людський свiт, а тут вiдрубно скнiв я – мiзерне зерня, завiяне лихим вiтром у камiнну яму закрайних Карпат. Втiкаючи вiд смерти, я впав у смертний склеп, де якусь часину, може, ще проживу черв’яком, доки сам не стану черв’якам поживою. І що лiпшого я добув?

У сьому лiсi нiгда не звучала сокира, нога людська не топтала тут ряст. Бо кому сюди закортить злiзти, та й нащо? Сюди можна лише впасти i чудом залишитися живим, як се сталося зi мною.

То хiба се не варте подяки? Я став на колiна й помолився. «Амiнь!» – завершив я i постановив собi вручити подальшу долю в тi руки, що привели мене сюди. Бо що инше лишалося менi робити?

Пекучий голод скребтав кишки. Трусила передвечiрня холодiнь. Се змушувало братися до дiла. В лiсi я знайшов трутовик, пористий гриб, що смокче соки з дерев, назбирав сухого моху й бадиляччя.

Се я вимостив, як гнiздо, в колодязику з камiння i пiшов на рiнник шукати камiнцi для кресала. Круглi голяки не годилися, тому я наколов гранiтних осколин i взявся за огненну ворожбу. Дiтваком я не раз пильно слiдкував на толоцi за тим, як дiдо Гафич викрешуе вогонь.

Вiдщипнув кусник iз губчастого трутовика i притулив до моху. Тодi почав чиркати один об другий камiнцi. Іскри направду цвiркали в моi долонi, гарячi крупини сипалися на трут, але губка не тлiла.